Євромайдан: погляд зсередини

Або як я на Лук´янівському ринку істину шукала

Події революційного характеру, що сьогодні розгортаються на вулицях та майданах України, вже четвертий місяць не залишають байдужими мирне українське населення, національних та світових пресовиків-пліткарів, офіційних представників влади та опозиційних сил, світову спільноту загалом.

Світ живе «майданом» і ставлення має до нього різне. Східні браття-сусіди відверто говорять про даремність зусиль українського народу, про їх нікчемність та безглуздість, закидають «зраду слов’янської спільноти», між тим тихо заздрячи українській згуртованості та іронічно додаючи: «В нас не вийшло – може, хоч вам вдасться». А Захід люб’язно запрошує до співпраці, обіцяє захистити та прихистити, примовляє про солідарність з українським народом та заманює, як дитину блискучою цяцькою, покращенням рівня життя шляхом значної фінансової допомоги в разі найменшого до нього звернення тої самої вередливої дитини.

Проте як ставляться до ситуації самі «винуватці  свята»? Соціологічні дослідження, проведені у грудні 2013 — січні 2014 рр., показали, що акції Євромайдану підтримувала майже половина населення України. Проте цифри є сухими фактами, а суспільство потребує живих думок. Саме тому я вирушила на пошуки істини на звичайний собі київський Лук’янівский ринок, де інформаційний простір як ніде насичений палітрою справді відвертих, «життєвих» оцінок, суджень, міркувань. Втомлені від важкого робочого дня, продавщиці поважного віку з усіх сил намагалися створити на обличчі якнайневимушенішу посмішку, хапаючи кожного перехожого епітетами про фрукти-овочі «тільки з городу». Багато хто відверто ховав очі, майстерно та гордо маневруючи виразом «без коментарів». Відношення до подій десятихвилинної подорожі на тролейбусі тих нечисленних, які згодилися мені допомогти, були досить схожими і у всіх відчувалося щире бажання зміни ситуації в країні на краще. А саме: народ прагне кардинальної зміни влади, бажано на свіжі, молоді, не зваблені можливостями, кадри. Ще не поховані в пам’яті спогади своїх батьків та дідів-фронтовиків про жахливі воєнні часи змушують людей лякатися будь-яких думок про застосування вогнепальної зброї проти мирного населення. Молодші особи зізнавалися, що  всіляко підтримують мітингувальників, до прикладу приносять на майдан теплі речі, мріють про покращення життя в країні, проте не проти й поїхати за кордон за кращою долею.

Без сумнівів зрозуміло одне – кожен бажає щасливого майбутнього для своїх дітей, якомога швидшого завершення революційних подій та того омріяного дня, коли «все буде добре»