Коренізація в УРСР

Політика започаткована XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві.

Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20-30-ті роки була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об’єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» - реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з’їзду РКП(б) (квітень 1923 р.),на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка,виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів,закладів культури,газет і журналів,книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії,відродження і розвиток національних традицій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виокремлюють два аспекти: українізацію і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах.

Після «взяття у свої руки» національного руху О.Шумський та його прибічники прагнули розвивати національне  відродження, а Сталін,який проголошував, що у перспективі нації зіллються, хотів його згорнути.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми та внутрішніми причинами:

1.Мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік;

2.Була засобом пошуку спільної мови з селянством,залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення плюралізму на сферу національних відносин;

3.Давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним,радянським,господарським апаратом;

4.Була спробою більшовицького курівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах.

Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації (для України-“українізації») стали дикрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 року,у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність допомоги в процесі розвитку української мови.

За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політики українізації дало значні результати. Так,у середині 20-х років питома вага українців у партії виросла до 54,5%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії партії українці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)-35%,Політбюро ЦК КП(б)-66%. У цей час 78% шкіл і 39% технікумів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. Тираж україномовних газет за 1924-1927 рр. зріс у 5 разів,значно збільшилася кількість і тираж книжкової продукції українською мовою.

Наприкінці 20-х- на початку 30-х років політика коренізації почала здавати позиції під тиском міцніючої командно - адміністративної системи,за межі якої вона дедалі більше виходила. У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабленим контролем розвиток національних процесів,але досягти її можна,лише борючись з крайнощами в лавах комуністів. Боротьба з «крайнощами» велася під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їх своєрідна персоніфікація-«хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрипниківина». Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р. Саме цим датована постанова Раднаркому УРСР про обов’язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах,яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради»,що зумовило ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки.