Рік тому я написав статтю під заголовком «Якби я був андроповцем» про свої враження від новорічних заходів у Столиці. Сьогодні розмістив її в цьому блозі, змінивши тільки заголовок.
26 грудня був у Києві . З обох сторін проспекту ім. 40-річчя Жовтня мене вітали з наступним св’ятом рекламні щити, розміщені на кожній опорі тролейбусної мережі – та всі синього кольору. В пам'яті постало прислів’я, яке не один раз чув від матері при життєвих негараздах: «Та горить все знову синім вогнем !»…
Початок 50-х років. Мені тринадцятий минало. Як у найменшого, в мене була одна привілея – вишкрібати пальцем з сімейної каструлі залишки пісної затірки, звареної із самодертих крупів. Іноді мати тримала Псалтир, і, ніби читаючи, говорила, що колись настане Насить. «А що це таке ?» - допитувався я.- «А це коли на столі ще їжа залишатиметься, а їсти не хотітиметься». Не вірилось, але ситнішало від таких слів…
Влітку було краще – бігав до діда Тимофія частуватись порічками, агрусом, вишнями. Якось побачив на дідовім ослоні газету – з величезної трибуни дивилися на мене «вожді усіх народів». Мабуть, і мені мріялось бути таким вгодованим і не в латаному одязі, бо і тепер пам’ятаю всіх (зліва-направо): Тольяті, Будьоний, Каганович, Суслов, Мао Цзедун, Булганін, Сталін, Василєвський, Хрущов, Ібарурі, Георгіу Деж, Швернік, Малєнков, Молотов, Мікоян, Ракоші… Якось спитав у діда – коли ж буде Насить? Погладжуючи бороду, дід відповів, що відчуває – наступить, а от коли? - коли їх не буде, і показав на шматок газети з не повним рядом вождів, до яких він добрався, відриваючи (зправа-наліво) по клаптику на цигарки-самокрутки…
Немає в живих тих вождів, і діда, і матері. Та чи була Насить?.. Все ж пророчі слова матері, хоч не зовсім, та збулися – пам’ятаю ті часи, коли і в робочій сім’ї на столі щось залишалось...
Сьогодні буваю у людей і серед людей, у селі і в місті. Якщо в ті роки впроголодь жила більшість людей у селі ( колгоспне кріпацтво, працювали за «палички», державні займи, податки, нічого не прихватиш – все було під пильним оком стукачів), то сьогодні в місті – безробіття, пенсії мізерні, зарплати жебрацькі, ціни космічні, а «глитаї, або ж павуки», гребуть усе під себе. Багато людей не купують м’яса, молока, а то і чаю. Зовсім біда, якщо нема допомоги з села, чи клаптика землі, коли захворієш, чи немічний. Одяг з секонд-хенду, та і той, що продається на вагу. Знову в багатьох сім’ях діти напівголодні…
Вже і я дід, і мене запитують, чи наступить Насить? Та я не наважуюсь бути пророком – нутром відчуваю, що не скоро, бо при владі глитаї, а вони ж ненаситні, мов павуки. Читав у ЗМІ, що кмітливий вірменин побудував ресторан на зарослому очеретом острові підмосковного водосховища, добратись до якого можливо тільки по воді. Ресторан став модним серед бандократії. Кількість плавзасобів щороку зростала, як і їх розміри, особливо в довжину. Бажання «випендритись» довело довжину яхт до морських розмірів. Подібні змагання відбуваються і в Україні . Як раніше не було меж самовеличі і тупого бажання відібрати у людей все «для победы мира во всём мире», так і сьогодні немає меж глитаям плести павутину особистого збагачення, при цьому нехтують всіма біблейними заповідями, ще й відвідують Храм Божий.. .
В той же день йшов по Хрещатику з однокурсником Володимиром Бісовецьким. Майже з усіх білбордів вітав з Новим Роком і Різдвом наш Україн-баші. Якби я був із андроповців, то, можливо, привітав би найбільший портрет жестом чекіста із кінофільму «Утомлені сонцем» , а так – праву руку тримав у кишені, а пальці самі сплелись, мов лоза в плетні . Св’ятковий настрій був зіпсований… Щоб його трохи підняти, ми в переході під Майданом Незалежності, в "Швидко", замовили перші по 50. 30.12.2010.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.