Громадянство за баранчика

«Почувайте себе як вдома» - кажуть вам господарі хати і все одно вихованість та порядність не дозволяє вам влаштовувати свої порядки, закони та руйнувати старі традиції, звичаї та пам’ятки у цьому місці.

А ось гості села Дружне Цюрупинського району з правилами поведінки у гостях і ,найголовніше, з міграційним право, здається, незнайомі.

 На початку 90-х років спільноти курдів розпочали еміграцію до українських земель, зокрема південних. Так вони добралися і до села Дружне, де знайшли собі «вигідних» друзів – представників «Партії регіонів» голову радгоспу та нинішнього сільського голову. За невеличкий хабар, у вигляді баранчика або ще якоїсь м’ясної солодощі, емігранту додавали декілька років проживання на території України і він становився повноцінним громадянином нашої держави. Отримання громадянства курдів не повністю задовольнило і вони вирішили побудувати у межах села Дружне свою невеличку державу( якої, до речі,  в них ніколи не було), встановити свої порядки та змінити українські традиції курдськими. Безкарність з боку влади разом з наглістю цих осіб призвела до того, що одна з родин національної меншини курдів зухвало, не звертаючи увагу на застереження місцевої громади переорала дорогу, що з часів заснування села вела до воріт кладовища. Це є нічим іншим як паплюженням пам’яті мешканців села та християнських традицій.

Отримання громадянства курдською спільнотою сумнівне, зневага до нашої пам’яті та віри – очевидне. Про це відоме усім мешканцям села ,вони це розповіли під час зустрічі з головою Херсонської обласної організації ВО «Свобода» Олегом Гаврилко. Але що їм робити? Як це доказати? Адже, звернення до сільського голови не принесло жодних результатів, для нього віра та традиції українського народу не мають ніякого значення, свіже м’ясо усе, що потрібне йому для щастя та духовного спокою. Але у цій ситуації спокійно себе почуває лише сільський голова-регіонал та, звичайно, курди, а все ж таки не треба забувати, що у селі проживають  корінні мешканці Дружнього, яки є повноправними громадянами України, і чиї права були порушені емігрантами.

Останнім часом у нашій країні явно спостерігається тенденція парадоксальності. Де ще можна побачити намагання з боку влади у встановленні другої державної мови, тої яка протягом більшої частини нашої історії не давала розвитку рідній? В якій ще країні у мирний час можна побачити розташування військових сил іншої держави? А постійні «урядівські розправи» над своїми попередниками є ознакою цивілізованого суспільства?

 Історія села Дружне це вже апогей апофеозу державного свавілля та безкарності. Скільки це все буде продовжуватися? Скільки ми будемо це терпіти? А відповідь на ці запитання можемо дати лише ми, громадяни України. Все у наших руках, ми можемо це зупинити – об’єднавшись навколо однієї ідеї, однієї мети, заради України, заради українців, заради самих себе.