Київський ЄвроМайдан розпочинався як реакція на рішення українського уряду згорнути прийняття необхідних для підписання Угоди про асоціацію законопроектів.
Люди
виходили на вулицю для того, щоб повідомити про своє невдоволення діяльністю
владної верхівки і, власне, фактом розбіжності між своїми поглядами і обраним
урядом вектором. 24
листопада мітинги під європейськими прапорами підтримало понад 100 тисяч
українців. За три дні до вже встановленої сцени на Монументі Незалежності
масованою ходою приєдналося київське студентство. А в п’ятницю ввечері надцятитисячне зібрання
на Майдані нагадало про масштаб дев’ятирічної
давності.
Час
до вільнюського саміту ЄС збігав, гасла поступово змінювалися, а вимога
будь-якою ціною підписати литовську угоду раптом еволюціонувала в ідею
імпічменту її вбивці Януковича. Під речитативи Руслани і пісні «Океан Ельзи»
ЄвроМайдан продовжував жити у вакуумі. Політичному, ідейному і логічному.
Лідерам
спротиву подобалось розмірковувати про те, що вони виросли на «демократичних
революціях» 1990 і 2004 років, але чомусь за цим вони забули про головний
принцип демократії, владу більшості. Народовладдя небезпідставно вважається
вершиною розвитку політичних систем, але
за налаштованими образами і асоціаціями насправді приховується система
«обирають всі – задовольняється більшість». Власне, це той принцип, який
громадяни сучасної демократичної держави повинні засвоювати з материнським
молоком. Хочеш брати участь в політичному житті своєї країни – будь ласка,
однак за необхідності готуйся змиритися з думкою інших.
Підлягає
сумнівам у цьому контексті й саме визначення терміну «революція». Річ у тім, що
його усталеним трактуванням є «швидка і, що важливо, докорінна зміна певного
політичного ладу», а дві попередні акції на граніті Майдану, на жаль, не могли
похизуватися ані оперативністю, ані продуктивними наслідками в системі.
Та
повернімось до наших баранів. Хто приймав рішення зробити різкий крен від
євроінтеграції? Команда Віктора Януковича, президента України і представника
дванадцяти мільйонів чотириста вісімдесят однієї тисячі і двохсот шістдесяти
шести українських виборців. Чи мав він на це право? Звісно, закріплене
Конституцією і голосами 48% електорату. Інша справа, що це рішення не могло не
виглядати спонтанним і вельми дивним, а хтось із табору напроти навіть встиг
купитися на «євроінтеграційний» трюк Гаранта.
Та
й цей логічний ланцюжок має право на існування виключно у вакуумі. В сучасній
Україні подібний розвиток подій просто не може сприйматися, як належне.
Остаточно він розчинився у повітрі у ніч із 29 на 30 листопада, коли
знекровлений ЄвроМайдан було розігнано силами спецпідрозділу «Беркут». Україна
прокинулась у міліцейській і без п’яти хвилин
авторитарній державі.
Це
вже потім з’ясується, що офіційним поясненням влади щодо застосування сили було
забезпечення порядку на Майдані Незалежності і встановлення новорічної ялинки з
льодовим катком. З’ясується, що під час штурму стелли бійці-спецпризначенці
скоїли одразу декілька злочинів, як фактичних, так і проти людяності. А ще
стане відомо про те, що приблизно о четвертій ранку, якраз упродовж «зачистки»
ЄвроМайдану, померла Леся Теодорівна Ґонґадзе.
Цікавою
є думка про те, що найбільш потужним каталізатором консолідації українського
суспільства напередодні Помаранчевої революції була трагічна загибель відомого
журналіста Георгія Ґонґадзе. Буцімто, саме скандал навколо вбивства Ґії став
точкою кипіння у терпінні народу, остаточно дискредитувавши режим Кучми і
піднявши людські маси на відкритий спротив владі. Менше з тим, під час самої
революції восени 2004-го до відвертого кровопролиття справа не дійшла: верхівці
вистачило совісті не застосовувати силу, а провокаторів з опозиційного табору
вдалося втримати. Саме це, щоправда, деякі очевидці тих подій називають
причиною поразки «помаранчевих» - плоди нескріпленої кров’ю і жертвами
революції набагато легше було протринькати.
Чи
може смерть матері Ґонґадзе викликати порівнюваний ефект? Хтозна, але нинішня
роль цієї трагічної події обмежується символічністю.
Справжнім
же каталізатором пробудження громадянського суспільства в Україні стала інша
трагедія – брутальний розгін ЄвроМайдану в суботу вранці. Він показав, що
тактика мирних демонстрацій, яка була б дієвою в по-справжньому демократичній
державі, наразі не підходить українському стану справ; показав, на що заради
збереження свого становища готова влада; продемонстрував він і те, що можливий
наслідок застосування сили не був прорахований людьми, які віддавали цей наказ.
А реакція суспільства виявилась неочікувано красномовною: півтора мільйона
пікетувальників у центрі Києва влаштували безпрецедентну в історії України
акцію громадської непокори. Майдан виходить з вакууму, вдихаючи свіже повітря
свободи.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.