1 грудня - Всесвітній день боротьби зі СНІДом. Християнське бачення.

Люди часто страждають через те, що про них немає кому потурбуватися. Пандемія ВІЛ та СНІДу дає людству нагідний привід об`єднатися та дати ураженим ВІЛ та СНІДом відчути дієву любов Бога.

Дорогі брати і сестри!

Щороку 1 грудня відзначається Всесвітній день боротьби зі  СНІДом. Цей день є нагадуванням про необхідність для сучасного людства зупинити розповсюдження епідемії ВІЛ/СНІДу.

Епідемія ВІЛ/СНІДу є особливим різновидом кризи, яку необхідно сприймати як надзвичайну ситуацію та як довготривалу проблему для розвитку. Україна за темпами розповсюдження ВІЛ-інфекції/СНІДу займає одне з перших місць у Східно-Європейському регіоні.

Люди часто страждають через те, що про них немає кому потурбуватися. Пандемія ВІЛ та СНІДу дає людству нагідний привід об`єднатися та дати ураженим ВІЛ та СНІДом відчути дієву любов Бога. Як християни ми можемо донести до них цю любов молитвою, допомогою, співчуттям та турботою, розумінням та прийняттям.

Загально відомо, що для людини, яка стикається з глибоким душевним потрясінням, властиво звертатися до Бога, до Церкви як благодатної відради. Але є й побоювання, що не зрозуміють, не приймуть. ВІЛ-інфіковані у християнських спільнотах мають відчути, що Христос прийшов на землю не засудити, але спасти, допомогти, даруючи віруючій людині обітницю про прощення та вічне життя з Богом, що сповнене благодатною Любовію.

Нажаль, дуже часто люди, які живуть з ВІЛ, відчувають себе ізольованими через стигматизацію, нав`язане почуття провини, суспільного і церковного осуду. Людей, що живуть з ВІЛ та СНІДом, також і їхні родини, родичів та друзів, часто уникають через острах, упередження і «моральні судження». Християнська спільнота несе відповідальність за подолання подібного засудження та упереджень, має усувати перепони між віруючими, обіймаючи усіх материнськими обіймами турботи та співчуття Церкви Христової.

Нажаль іноді Церкви та християни стають проблемою, особливо коли їхні упередження та дії таврують та відкидають людей, які й так страждають. Людей з іншими хворобами не таврують і не відсторонюють так, як тих, про кого відомо, що він чи вона живе з ВІЛ та СНІДом або постраждали від них.  

Особливо неприємно, коли зі словами засудження та ненависті виступають пастирі, що не розуміють власної відповідальності і шкоди та страждань, яких вони завдають людям, які живуть з ВІЛ.  Дуже неприємним є нещодавній конфлікт, коли Церква виселяла хворих з лікарні на території Лаври, дбаючи, чомусь, про приміщення та цегляні будівлі, а не про душі людські та страждання людей, згідно покликання послідовників Христа. Дуже хотілося б, аби такі непорозуміння не повторювалися у майбутньому. Незважені та жорстокі дії та слова здатні вбити віру у душах людей, як мороз вбиває ніжні паростки та чудові квіти…

В цьому контексті дехто любить робити акцент на понятті гріха. Але ми маємо переосмислити цю проблему і відповідально та з співстражданням ставитися до інших. Гріх – це стан відчуженості від Бога та від образу людини, створеної Богом, від інших людей та всього творіння. Згідно зі словами Писання нема такої людини, що жила б і не згрішила, ми живемо у гріху та оточені ним, незалежно від того, чи є людина ВІЛ-позитивною, чи ВІЛ-негативною. Ми часто гріх розуміємо як вчинок, який суспільство вважає неправильним та аморальним, але при цьому вражених ВІЛ та СНІДом  чомусь вважають більшими грішниками, ніж інші. Це призводить до дискримінації та стигматизації людей, що живуть з ВІЛ та СНІДом.

Але не варто забувати, що відчудження цих людей від спільноти – це також гріх. Грішними та помилковими є й спроби розділити вражених ВІЛ/СНІДом людей на винуватих та невинних. Ми повинні протистояти упередженому засудженню людей, які постраждали. Питання про те, як перетворити суспільну дискримінацію та стигматизацію у турботу та підтримку – це гідний виклик сучасному християнству.

І варто розуміти, що Церква може відіграти величезну роль у підтримці та турботі про ВІЛ-інфікованих. Церковна турбота  передбачає важливі духовні аспекти: примирення та зцілення (у широкому розумінні цього слова, як відновлення Богом створенної цілісності людини). Турбота – невідємна частина християнського служіння, але справжня християнська турбота виходить за межі церковної огорожі, домагаючись справедливого суспільного відношення та сприятливого суспільного середовища для людей, що живуть з ВІЛ.

Будь яка людина може надати підтримку. Церковною та пастирською вона стає тоді, коли заснована на вірі у Христа та спрямовується Духом Святим, якого послав нам Божественний Учитель. Християнська підтримка використовує духовні джерела, якими християнин послуговується у своєму служінні: біблійними текстами, релігійною літературою та проповідями, молитвами, пісне співами, літургічною практикою Церкви та Таїнством Святого Причастя. Ці джерела навчають нас свободі, підтримують сили та скріплюють єдність Церкви як Тіла Христового.

Духовна підтримка – це не накази, приписи та розпорядження.  Люди, що живуть з ВІЛ потребують поваги, довіри та щирого співчуття. Приймаючий підхід допомагає цим людям довіритися та розповісти про себе. А це значить, що той хто говорить і той, хто слухає, досягнуть більшого співрозуміння. Ми покликані Богом бути громадами, що відкриті для кожного і у яких виявляється Господня благодать, явленна нам у Іісусі Христі.

Церква пропонує віруючому спілкування з Христом у соборній молитві. Таїнства Церкви необхідні, щоб сповнити життя віруючої людини Благодатію. За допомогою долучення до християнських Таїнств та обрядів віруюча людина може попросити Бога про допомогу та отримати її. Релігія має великий психотерапевтичний та стимулюючий вплив на віруючу людину.

Зцілення – це Божественна дія у якій ми беремо участь. Зцілення не тотожне просто лікуванню. Диво фізичного зцілення часто не підвладно нам, але ми можемо допомогти людині, що вражена ВІЛ/СНІДом зцілитися духовно, ми можемо змінити власне відношення до цих людей, прийнявши їх як повноцінних членів суспільства, даруючи їм надію і підтримку та являючи Божу любов до них.

Бог  уповноважує нас чинити відповідально, турбуватися про себе й про інших. У цьому полягає наше християнське покликання. Воно передбачає також протистояння злу та несправедливості, прагнення жити чесно та праведно, відповідальність за відношення до власного тіла та за сексуальне життя. Про це необхідно завжди пам`ятати. Ми повинні доносити цю важливу аксіому про турботу про себе та про інших, про  уникнення безглуздих та небажаних ризиків, дотримання правила «не нашкодь».

Тож  ми як християни, і миряни, і священнослужителі, маємо турбуватися про те, аби намагання людей, що живуть з ВІЛ/СНІД прийти до Церкви не наштовхнулися на холодну байдужість, а тим більше на засудження та недоброзичливість. Ці люди мають знайти у Церкві дім люблячого Отця, тихе пристановище Спасіння та турботливу християнську родину. І нехай нам допоможе в цьому Бог!