Чудовий весняний день. Після довгої і
важкої зими нарешті сонечко перемогло великі, чорні косматі хмари, і погнало
брудні снігові замети по вулицях співучими струмками. Бруньки на деревах
набрякли і запахли тим особливим весняним запахом, який збуджує в серці кохання
і повертає весь світ до нової фази вічного життя.
Двоє друзів неквапливо йшли по київських
вулицях , розстебнувши важкі зимові пальто. Хотілося посміхатися,
насолоджуватися життям, і ,дихаючи на всі груди, п’яніти від грайливого
весняного повітря.
Журналіст і політолог Володя Бондаренко ,знявши шапку, з насолодою
підставив обличчя під сонячне проміння, і повернувшись до мене ,промовив:
- Слухай, давай зайдемо в гості до нашого
«самого богемного в світі » скульптора Сюсі Бусіна, адже його нова майстерня
тут поруч в підвалі житлового будинку неподалік від площі Перемоги. Привітаємо
цю «дитину підземелля» з весною, а потім підемо далі по наших справах.
- А чого ж
давай, - відповідаю я - бо він, мабуть, так «запахався» з тим новим
замовленням на пам’ятник, що ,мабуть, і не знає про те ,що весна наступила.
- Звісно нічого такого не знає, а тут, он
тільки подивись, як флора прогресує!
І Володя виразно обвів навкруги рукою,
показуючи на навколишні дерева.
-Егеж, і не тільки флора, а й фауна! –
Відповів я, ледве встигнувши відсахнутись від двох котів, які з несамовитим
виттям пронеслися під самими ногами.
- Ні ,ти бачив, - кажу, - як оте здоровенне
розкувойджене опудало погнало інше розкувойджене опудало! Вони ж ледве не збили
нас з ніг, попадися такій бомбі під гарячу руку, чи, може краще сказати ,лапу,
розшматують тільки так!
- Що поробиш,- продовжуючи посміхатись, філософськи
сказав Володя, – весна!
І ось нарешті заходимо в майстерню до
нашого друга, і завмираємо на порозі з роззявленими ротами. Сюся зовсім не
рубав кам’яну брилу в творчому натхненні, народжуючи новий шедевр, а стояв
догори задом, зі спущеними штанами, перед дзеркалом і чималим пензлем
розмальовував собі голу дупу в якийсь дикий зеленій колір...
Ми ,звісно, звикли вже до не аби якої
ексцентричності Бусіна, але тут було, мабуть, щось зовсім неординарне. ..
Першим отямився я:
- А що це таке ти тут робиш? - питаю його із
такою язвочкою в голосі, - може, ти ступив на стежинуу війни, і тепер наносиш
бойовий малюнок на те місце ,яким маєш звичку міркувати?
- Та ні ,- вступив в розмову Володя, -
мабуть, це буде новий мальовничий шедевр! Оце вже тепер наш геніальний Сюся,
стопудово заб’є памороки різним там Пікассо і Сальвадорам Далі. Будуть знать
наших, немочі пузаті!
- Ну от, - тяжко зітхнув Сюся - пішли
язиками ляскать як жирафа хвостом. Дурні пришлепкуваті! Нічого такого тут і не
трапилося, це все клятий Жмот винний!
Ми знов заніміли, витріщивши очі на
Сюсю, адже Жмот це був такий файнесенький спритний котик, який кожен день
приносив до майстерні пацюків та мишей, яких ловив на сусідній помийці. Сюся
лаявся, але кота любив і завжди пускав
спати до себе в ліжко.
Про
це ми й сказали Сюсі.
А Сюся,
розуміючи що від нас не відчепитися поки все не розповість, продовжував:
-Ага, файнесенький спритний котик! А ви
його давно бачили? Що, кажете місяців зі три у мене не були, так он нате,
подивіться!
Саме в цю мить віконна кватирка з лязкотом
відчинилася, і важко гепнувшись об підлогу, до майстерні вскочило те саме
розкувойджене опудало, яке мало не збило нас з ніг ,ганяючи конкурента по
важливих котячих справах.
Кіт зміряв нас презирливим поглядом,
нявкнув басом, і пішов до кухні пошукати собі чогось ласенького.
- Ця гадюка вкрала у мене ковбасу, -
показуючи на кота пальцем розповідав Сюся ,- добряче віджер її, поки я
схаменувся, і втік прямо у мене з під носа!
Сюся замовк, зробив паузу, і піднявши
догори палець, підкреслив цим значущість моменту.
Знаючи із досвіду, що така пауза може
продовжуватись досить довго, я не витримав, і намагаючись прискорити розповідь
злегка підштовхнув нашого героя
- Ну та далі Сюся, далі, не знущайся, з
нас, розповідай швидше!
- Та що там такого розповідати, ну ліг я
трохи перепочити, а Жмот до мене у ліжко як завжди, І тут я здогадався як цю
паскуду провчити за з`їдену ковбасу. Я накрив його ковдрою, притис до себе
трохи нижче спини і так добряченько перднув... Ефект був дуже вразливий! Тільки
тепер от собі дупу зельонкою мажу. І Сюся ,підібравши штани ,зробив таку
жалісну пику, що ми просто грохнули гомеричним реготом!!!
Ех
марно, марно чекав він співчуття від своїх кращих друзів, тому що хоча і людині
властиво помилятися, та ця властивість може бути джерелом незрівнянної насолоди
для інших.
Валерій ОРЕЛ,письменник та художник
Це оповідання із його нової сенсаційної Книги-бестселеру «Нет,ребята,всё
не так уж…»