Про український націоналізм

Только пустые люди не испытывают прекрасного и возвышенного чувства родины. І. П. ПАВЛОВ, академік, лауреат Нобелівської премії

За версією недоброзичливців української України націоналізм — це якась інфекція, яку нам прищепили покійна Австро-Угорщина та Польща і якою ще й досі можна заразитись десь «на заході».

Насправді ж націоналізм — природне породження життя нації.

Чом, чом, чом, земле моя,
Так люба ти мені?..
Тим, тим, тим, дитино, знай,
Бо води й ті ліси —
твій рідний край...

Людина народжується зі здатністю любити рідне. Так потрібно!

До чого тут націоналізм? А от послухайте:

Струмок серед гаю, як стрічечка.
На квітці метелик, мов свічечка,
Хвилюють, маюють, квітують поля —
Добридень тобі, Україно моя!
(П. Тичина)

Бачте, як природно, з любові, постала Україна! І це найважливіша ідентифікаційна ознака людини — своя країна. А як же інакше? Адже вона — це і «очі, і брови і губи» коханої (П. Вольвач); і «станції, рейки, мости, даль», що «димарями буя, і поїзди, поїзди... Це — Україна моя» (В. Сосюра)

Україна — це також і почуття причетності всіх нас до спільноти «і мертвих, і живих, і ненароджених земляків» наших (Т. Шевченко), а відтак і любові до нації — рідного народу, який лишив нам у спадщину це «найкраще місце на землі» (Д. Павличко), мову, «рейки, мости, поїзди», «свої кайдани, свою славу» (Т. Шевченко)

Належність до нації «океану рідного народу» (В. Симоненко) надає сенсу життю людини, бо через спадкоємність поколінь життя наше продовжується в житті нації. Або ж, як сформулював цю істину геніальний український поет, донеччанин Володимир Сосюра, «всім серцем любіть Україну свою — і вічні ми будемо з нею!»

Тому — «...синтезом усіх ідеальних змагань, будовою до якої повинні іти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації» (І. Франко).

Інтереси нації — «життя духовного основа» (М. Рильський). Націоналізм же багатьма трактується як патріотизм по відношенню до своєї нації, що очевидно не є зовсім повним визначенням. В Україні засоби масової інформації, що не належать українцям, тлумачать цей термін по-радянськи, тільки замість «буржуазний» пишуть — «печерний».

«Словник української мови» 1974 року визначає націоналізм як «реакційну буржуазну ідеологію і політику в галузі національних відносин, яка проповідує зверхність національних інтересів над соціальними, панування одної нації за рахунок пригнічення іншої, розпалює національну ворожнечу, заперечує дружнє співжиття і взаємодопомогу між націями».

Якщо ж відкинути оціночні судження, прочитаємо: «націоналізм — ідеологія і політика в галузі національних відносин, яка проповідує зверхність національних інтересів над соціальними».

Насправді ж суть питання не в міжнаціональних відносинах, а в правах нації і правах особи. Критики націоналізму вимагають, щоб «права чєловєка», так як вони їх розуміють, були «понад усе», націоналісти обстоюють «права нації понад усе». Протиставлення ці часто неправомірні, бо «права людини» забезпечуються здоров'ям і розвитком нації, здорові ж і щасливі люди в свою чергу — запорука успіху національних змагань.

Проте ніде в світі ще нема бездержавного суспільства. Людство виживає як організоване єдине ціле, але самостійними народами-націями. Людина — істота соціальна, соціальність її забезпечена генетично народженням певної частки людей, для яких важливо, «що скажуть люди», а також альтруїстів і героїв-Матросових, «камікадзе». Щодо національної ворожнечі «сосєдєй-врагов» (О. Пушкін), то, по-перше, ці конфлікти споконвічні, а по-друге — інтереси нації забезпечуються не тільки «войнами й військовими чварами» (Т. Шевченко), але й «дружествєннимі отношеніямі».

В теперішній ситуації «дружні відносини з Росією» для націоналістів — один із засобів забезпечення національних інтересів, для «біло-голубого» руху — мета (союзна держава, оновлена Російська імперія, яка поки що маскується умовною назвою «дружествєнниє отношенія»).

Чому борці за українську незалежність — «печерні націоналісти», нацисти»? Тому що проти України ведеться інформаційно-пропагандистська війна. Насправді ж маємо змагання націоналізму російського і українського... в Україні.

Бо що таки є націоналізм? За твердженням політичного словника The concise Oxford Dictionary of Politics, єдиною засадничою відмінністю між націоналізмом і патріотизмом є те, що націоналізм робить належність до своєї нації політичним принципом, тоді як патріотизм має на увазі почуття, не пов'язані з будь-якою програмою політичних дій.

Уявляєте собі політика, патріотизм якого не пов'язаний «з будь-якою програмою політичних дій»? Таке можливе хіба що в Україні, в інформаційному просторі якої панують чужинські інтереси, тому й названо наш патріотизм нацизмом. Отже, якщо маємо змагання націоналістів українських і російських, значить, нехай хто завоює нас, того й будемо? Мовляв, усі однакові? Але ж ні! Їхні націоналісти належать до панівної нації, тому для позначення цієї ситуації є ще один термін — шовінізм. Тобто їхня боротьба — несправедлива в наших умовах.

Ми боремося за свою незалежність у себе вдома, такі війни називають справедливими. Вони ж прийшли воювати нас у нашій хаті — це війна несправедлива. Тому не має значення, «прєдатєль» гетьман Мазепа чи ні, «нацисти» україномовні політики чи ні, — в такій ситуації нашому націоналізму підходить визначення: «рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів» (визначення радянське).

Правда, вони заперечують, що вони «іноземні» —

Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тільки наймали
Татарам на пашу
Та полякам...
(Т. Шевченко).

Або ж по сучасному — що пишуть про нашу Батьківщину в українських газетах: «...во вполне сознательном возрасте нас «забрали» у вполне благополучной матери-Родины и отдали вороватой и лживой вокзальной проститутке, требующей, чтобы ее признали за родную, — уж извините, господа украинские патриоты, за такое сравнение!.. Поэтому я остаюсь оптимистом в отношении будущего моей Родины (Руси), которую никак не ассоциирую с разваливающимся на глазах, «незалежним» (действительно — от кого?) государством Украина!» (Дмитрий Славский. «Почему я не патріот Украины?» — «2000», 26.02.10. Одобрено общественной редколегией. За — 232). Таке друкують щодня!

Яке ж серце потрібно мати українській людині, щоб не бути націоналістом-патріотом, «програмою» якого має бути — позбавитись «московських кайданів»? Кожна порядна україномовна людина в Україні — націоналіст!