Мітинг під "фанеру" та імітація "всенародного гніву".

Продовження. Початок тут: http://blogs.korrespondent.net/users/blog/klymchukgruh/a42395

Я не маю змоги кожного дня бувати в Києві на Хрещатику, тож за час моєї відсутності в таборі прихильників Тимошенко сталися  певні зміни. Міліція все ж домоглася свого і намети стоять на відрізку від вулиці Богдана Хмельницького і трохи далі від проїзду до Печерського суду. Там же встановлюється сцена для промовців. Тепер всі можуть почути виступаючих, якщо, звісно, в цей час не транслюються виступи Калашнікова і його „союзників”. В цьому є одна з різниць між двома наметовими містечками: якщо лідери опозиції виходять до людей і надихають їх своїми виступами, то „союзники” крутять „фанеру”. Видно, що на людей Калашнікову наплювати, він виконує своє завдання грати всенародний гнів.

Табір „Союзу” справляє гнітюче враження. Він розбитий на дві частини і майже по всьому периметру затягнутий чорними банерами з компрометуючими Тимошенко гаслами на висоту людського зросту. Де-не-де висота банерів нижча і в цих місцях з табору тягнуться руки, які намагаються всунути перехожими листівки з тими ж таки гаслами.

Особливо часто присутнє слово „Досить”. Воно скрізь – на наметах, на прапорах, на „фуріках” і футболках. Особливим шиком в „калашніківців” є одягнути чорний костюм, чорну кепі, чорні окуляри. Напевно, такий однострій треба заслужити, бо люди в цій уніформі мають вкрай заклопотані обличчя, як у регулювальника на Поштовій площі в „час пік”. Крім чорного в кольоровій гамі символіки присутні сині, білі та червоні прапори.

Деінде в руках можна побачити прапор України. Сам табір нагадує режимне підприємство часів Радянського Союзу – є відкрита зона, а є частина куди чужим зась (на відміну від опозиційного містечка де може знаходитися будь-хто). Всередині периметру люди вишикувані в стрункі шеренги, які тримають прапори, а при звуках бадьорого маршу в виконанні Павла Зіброва починають ними енергійно розмахувати.

На випадок дощу багато хто вдягнений в синій дощовик. Все відбувається злагоджено, але без ентузіазму. Персонал складає в більшості своїй молодь віком від 14 до 18 років.

Є також особи, які своїм виглядом нагадують будівельників дач, яких вигнали з місця роботи за невиконання виробничого плану і невідомо куди зниклі будматеріали. Рівно о тринадцятій годині відбувається „пєрєсмєнка”. В проході, який розділяє табір „союзників” навпіл шикують в „колону по-два” другу „смєну”.

Перелічивши обидві „смєни” по головам, координатори починають проводити випуск-впуск персоналу. 

При спробі сфотографувати це дійство і весь табір взагалі до мене підскочив чоловік в чорному костюмі і окулярах, й зажадав припинити зйомку. Довелося пояснити власнику костюма, що він ще не приватизував вулицю і якщо боїться фотоапарату, то нехай сидів би вдома. Більше ніхто спроб зашкодити зйомці не вчиняв, навпаки, мене нагородили листівкою.

А ще в очі кинулася одна характерна деталь – міліціонери стоять до табору „калашніківців” спиною. Таке шикування передбачає, що міліція цей табір захищає.

До наметового містечка опозиції працівники міліції повернуті обличчям. Підтвердженням протекціонізму правоохоронних органів став випадок 11 серпня, коли група в чорних костюмах і окулярах без будь-яких перепон зайшла в двір Печерського суду і вчинила там перформанс з побиттям штучних  тарганів. Важко уявити, якими наслідками подібні дії закінчилися б для опозиціонерів.

Коли дивишся на виставу влаштовану руками Калашникова, то на думку приходять вірші написані в 2004 році Борисом Олійником:

Народ не візьмеш на макуху,

Він зоддаля розрізнить чин,

І хто є син його по духу,

І хто по духу сучий син.

Далі буде...