За даними одного з останніх опитувань, більше 50% жителів села виступають проти вільного обігу землі (дані Дзеркала тижня). Велика кількість сільського населення не приймають навіть саму можливість приватної власності на землю. Це надзвичайно парадоксальна ситуація – вважаючи землю одним з найбільших багатств України, українці готові надати повний контроль над нею одній з найкорумпованіших організацій у світі – українській державі, одночасно не довіряючи землю собі, своїм друзям, знайомим і сусідам, тобто суб’єктам приватної власності. Я не вірю у теорію генетичного мазохізму українців, тому вважаю, що справа тут у браці розуміння нами, що таке вільний ринок, і які наслідки він може мати для землекористування. Пропоную розбиратися.
Отож, що таке вільний ринок землі?
За вільного ринку землі спосіб її використання визначається його прибутковістю – власник землі користується нею таким чином, який приносить йому найбільшу вигоду. Використовувати землю в будь який інший спосіб, крім того, що приносить найбільший прибуток, просто суперечить здоровому глузду (а, як відомо, вплив здорового глузду на прийняття рішень значно посилюється у випадку, коли це рішення стосується власного добробуту) – робити інакше є тим самим, що запрягати в плуг коня, який виграє призові місця на перегонах.
Конституція України говорить, що земля у межах території України належить Українському народові. Можна трактувати це положення у два принципово різні способи. Першому підходу явно надають перевагу наші державні мужі з часів незалежності - вони вважають, що, оскільки сам пан Український народ до уповноваженого органу не прийшов і державний акт на українську землю не витребував у встановленому законом порядку та у відповідності до методологічних рекомендацій Кабінету Міністрів, то, значить, земля народу не потрібна, від до володіння нею не готовий. Тож володіти землею має турботлива держава в особі людей більш підготовлених – тобто тих, для яких Україна.
Друге трактування конституційного положення про землю говорить про те, що природний ресурс, яким є земля, в Україні має використовуватися таким чином, щоб приносити найбільшу користь суспільству. Що таке найбільша користь від використання землі для суспільства? Це благо від користування землею, яке люди у цьому суспільстві цінують вище за альтернативні, які можна було б отримати, використавши землю в інший спосіб. Як можна знати, яке з альтернативних благ суспільство цінує найвище? За умови вільного ринку, таке благо матиме найбільшу ціну. Наприклад, якщо люди надають перевагу прогулянці у природному заповіднику перед додатковою паляницею, то вони готові будуть заплатити в сумі за вхідні квитки у заповідник більше, ніж за ту кількість пшениці, яку можна було б виростити за умови перетворення території заповідника на ріллю. Напевно знати наперед, як саме розподіляться уподобання суспільства неможливо, але найкращий прогноз може дати саме приватний власник ресурсу – адже він понад усіх зацікавлений правильно передбачити, який спосіб використання принесе йому найбільший прибуток. Якщо прогноз власника виявиться вдалим, винагородою йому буде успішний бізнес чи високий дохід від ренти, якщо ж ні – він буде вимушений змінити спосіб користування землею чи передати її більш успішному (а, значить, ефективному) власникові. У результаті подібних злетів і падінь приватних власників і підприємців, суспільство наближається до оптимального розподілу земельного ресурсу, тобто такого його використання, яке приносить найбільше багатство народові.
Те, що саме вільний ринок є найефективнішим і, фактично, єдиним способом наближення до оптимального використання ресурсів у суспільстві, уже давно визнано економічною наукою і проілюстровано численними прикладами – як успішними, як-то теперішній Гонконг чи бурхливий економічний розвиток Сполучених Штатів у дев’ятнадцятому сторіччі, так і провальними, як-то досягнення критичної точки неефективного використання ресурсів економікою СРСР. Якщо ж говорити конкретніше про використання землі, то факт того, що сьогодні маленькі приватні ділянки (родинні дачі та городи), які в сукупності займають лише 15% площі сільськогосподарських земель України, дають 50% загальнонаціонального виробництва агропродукції (дані за 2009 рік), багато говорить на користь того, що ефективних власників треба шукати явно не в державних кабінетах.
Отож, якщо трактувати положення Конституції про приналежність української землі народові як вимогу її використання таким чином, який приносив би найбільшу користь українцям, то наш основний закон вимагає від держави усунення бар’єрів та забезпечення умов для вільного ринку землі.
Що потрібно для розвитку вільного ринку землі?
1. Приватна власність не землю – гарантована та непохитна, визнана як самими власниками, так і суспільством. Право власності передбачає повну свободу власника розпоряджатися землею так, як йому до вподоби.
2. Захист прав приватної власності не землю, тобто ефективна система судів.
3. Свобода економічної діяльності у сферах, дотичних до ринку землі. У першу чергу, це свобода торгувати як у межах країни, так і на міжнародних ринках, фінансова свобода – тобто свобода обирати ефективні фінансові інструменти (у тому числі, валюту, яка б мінімізувала інфляційні ризики) тощо.
Тобто для того, щоб українська земля приносила нам найбільшу користь, державі потрібно, по-перше, просто прибрати нею ж і нагромаджені бар'єри для нашого вільного господарювання як щодо землі, так і в інших економічних сферах, а, по-друге, почати виконувати свою найпершу і головну функцію – забезпечувати правосуддя.
Не секрет, що наша молода, незалежна та патологічно корумпована сьогодні забезпечити правосуддя не здатна. У той же час, не виконавши навіть свого завдання-мінімум, вона претендує на ширші повноваження регулятора та захисника інтересів народу (того самого, що не з'явився за держактом на українську землю). І найцікавіше, що величезна кількість українців готові їй ці повноваження надати. Хіба це не те саме, що пустити працювати у дитячий садок людину, яку звинувачують у педофілії – аби діти були б хоч під якимось наглядом?
Проект земельної реформи від Азарова: невольничій ринок під вільнориночним соусом
Те, що сьогодні пропонує нам уряд у проекті закону “Про ринок земель” вільний ринок не особливо навіть нагадує. Безперечно, законопроект розширює наші економічні права, і вже тому пропонує кращу перспективу, ніж статус кво, однак цю реформу правильніше було б охарактеризувати як запровадження системи державної монополії з певними елементами ринку. Такий собі НЕП по-азаровськи. Про що конкретно йде мова?
По-перше, держава пропонує суттєво обмежити право приватної власності на землю. Як відомо, таке право передбачає, окрім безпосередньо володіння землею, свободу користування та розпорядження нею. Як і сьогодні, за умови прийняття законопроекту, ми з вами не зможемо вільно користуватися своєю землею. Чиновники будуть продовжувати вимагати від нас користуватися землею відповідно до визначеного ними призначення. Окрім очевидного обмеження економічної свободи кожного з нас, ця норма має і макроекономічні наслідки. Заборона використовувати землі сільськогосподарського призначення будь-яким іншим чином, ніж для ведення агрогосподарства, штучно збільшує пропозицію таких земель, відповідно, знижуючи їх ціну як для купівлі, так і для оренди (одночасно штучно роблячи землю під забудову менш доступною). Отож, якщо наші державники переживають про “скупку земель за безцінь”, їм, у першу чергу, варто було б відмовитися від адміністративно-планового регулювання користування землею.
По-друге, держава пропонує обмежити наше право розпоряджатися своєю землею, причому одразу в декількох аспектах. Так, ми не зможемо вільно дарувати землю – набути землю в результаті акту дарування може лише член родини чи, звичайно, сама молода та корумпована. Далі, ми не зможемо вільно продавати землю – нашим покупцем може бути лише громадянин України, чи, знову ж таки, молода та корумпована в різних своїх іпостасях. Запроваджуючи цю норму, законодавці одночасно публічно переймаються небезпекою занижених цін на землю – хоча саме таке штучне обмеження конкуренції серед покупців землі і матиме наслідком низькі ціни. Що це означає для конкретного власника? – Якщо за його землю селянину іноземна особа чи компанія запропонує 5 грошових одиниць, а олігарх- гордий власник українського паспорта лише 3, то держава змушує селянина продати землю за 3. Нічого, що селянин став біднішим – зате отримав моральне задоволення від власного вимушеного патріотизму. Знову ж, все в інтересах людей – тих, для яких Україна.
По-третє, держава залишає за собою право купувати землю. Що це означає? Дуже просто, наша молода та корумпована зможе за наші з вами важко зароблені податкові гроші купувати землю на власний розсуд – раптом в когось з тих самих людей з’явився непотрібний шмат землі, який ніхто не хоче купувати задорого на ринку? – Отут держава прийде, відкриє наші з вами гаманці, і врятує чергового олігарха від скупки в нього землі “за безцінь”. Але це все не все. Держава не лише залишає собі право купувати землю, вона ще й робить його переважним. Тобто, якщо комусь з тих самих людей, для яких Україна, захочеться мати певну ділянку землі, то держава потурбується про те, щоб покупців-конкурентів усунути (зрозуміло, винятково у ринковий спосіб – запропонувавши найбільшу ціну з наших з вами податкових гаманців), а потім ділянку кому треба продати з торгів, організованих у кращих традиціях 134-го місця в світі зі свободи від корупції.
Що ж робити? Ми в Мамай-Інституті спершу пропонуємо нам з вами прокидатися та починати думати – кому, за що і навіщо ми сьогодні віддаємо свою волю...