Рецензія до книги Данила Чайковського «Хочу жити!»

«Образки з німецьких концентраційних таборів»

«Не знаєш, чи не вийдуть ті малі пацани?»

«Вийдуть, але… димарем.»

  Скільки вартує Ваше життя? «Безцінне», - скажете Ви. А чуже? Скільки залишається на особистому рахунку вбивці? А якщо убитих понад чотирнадцять тисяч?

  Чотирнадцять тисяч українців перейшло через німецький концтабір Аушвіц. «Холодний вітер зривався з даху й качався по снігу, мов пустотливий хлопець. Він залазив у рвані сорочки хворих, торкався льодом худих, поранених тіл, щоб згасити людське бажання жити… Безнадійність прийдешніх днів виповзла з кутів і влазила в серце…», - так описує Данило Чайковський частинку свого життя. «Хочу жити» - автобіографічний твір. Головний герой - Гнат Тирський, ним виступає сам автор. Персонажі також реальні люди, замасковані під псевдонімами, крім тих, хто вже втрачені за стінами німецьких катівень і кому нічого було боятися.

  Відверто кажучи, книга жахлива. Не тому, що автор погано написав. А просто нудить від розуміння того, що читаєш не фантастику, а історію власного народу. Хіба можуть не торкати людського серця страшні описи буднів ув’язнених? «Він побачив бліді, окривавлені обличчя товаришів і в ньому зріс гнів… На блоку пізно вночі тривали знущання і побої. Хлопці пройшли свій хресний вогонь. Ранок застав їх понівечених, пом’ятих, як купу людських ганчірок. Боліло тіло й тремтіла змучена вкрай душа.» Хіба можна спокійно читати сцени вбивств дітей? «Довга, гостра, як жало гадини, голка плавно пройшла крізь тіло, шукаючи серця. Вправна рука німецького лікаря натиснула толок. Тіло хлопця прогнуло, як під струмом, на червоні уста вибіг крик і сконав. Доглядач попхав хлопця у кут кімнати й пустив. М’яко стукнуло об землю тіло. «Слідуючий!» - сухо сказав лікар.» Нікого не минали цупкі руки нацизму: забирали в свої обійми безліч душ, спустошували серця - висмоктували з них усе святе, залишали скаліченими тіла… А люди жили. Навіть в таких умовах будь-якими способами намагались вижити: вони ділилися один з одним останнім шматком хліба, підтримували теплим словом, берегли іскорку віри в життя, в життя на волі. Старші, в надії врятувати молодші покоління, йшли на смерть замість них.

  Страшно? А наші предки в таких умовах залишались патріотами. Не хотіли вони прогинатися під німецький гніт: «В  чоловіка були вибиті зуби, а червоні ясна звисали клаптями, і крізь них просвічувала біла кість щоки», та він все одно не сказав того, що так наполегливо у нього випитували.

  На мою думку, «Хочу жити» змінює особисте ставлення як до людей в цілому, так і до себе. Книга розвиває в читачеві водночас відданого патріота і мудрого філософа. До речі, якщо здається, що твоє життя нестерпне, варто прочитати щось подібне.