Судилище по-українськи або хто носить мантію

Про мантію, мобільний телефон, цукерку, пихатість та правосуддя

Сьогодні за запрошенням мого колеги Артема Нікіфорова мені, майбутньому юристу-міжнароднику, вперше випала чудова нагода відвідати відкрите засідання Апеляційного суду Київської області на вул., що носить ім’я Святого Володимира Великого, у центрі нашої столиці навпроти п’ятизіркового готелю «Хаят». Мої враження…

Напевно, варто розпочати з моїх очікувань. Одразу скажу, що усі мої попередні уявлення про осередок справедливості нашої держави виявилися прямо протилежними реальності.

Варто було лише переступити поріг зали судових засідань, щоб проникнутися атмосферою. Проте і занехаяні стіни та вікна, і далеко не найкраща стеля, і старі протерті лави – усе це, як з’ясувалося пізніше, було досить символічно.

Мушу сказати, що я не могла не оцінити прямолінійність та щирість головуючого судді – войовничої жінки років п’ятдесяти з похмурим, дещо агресивно налаштованим поглядом. Звали її А і розпочала вона розгляд судової справи нехотя, через силу. Було видно: видавити з себе слова привітання їй було, м’яко кажучи, непросто. А от надалі справи пішли вже краще: слова жінки-воїна лилися натхненно, а в очах все більше проблискував ентузіазм. Важко сказати, що саме пробудило у судді А стільки сил: чи-то одвічна жага до справедливості, чи-то смак цукерки, яку вона так натхненно жувала. Треба сказати, її витонченість і знання гарних манер, вразили би будь-кого, адже не кожному під силу говорити з їжею у роті і при цьому не чвакати. На це, без сумніву, здатна лише справжня леді. Більше того, після того, як молода жінка, опонент мого колеги Артема Нікіфорова, не розчула «прожовані» слова жінки-воїна про те, що треба встати, остання одразу виразила неабияку турботливість, поцікавившись про стан її здоров’я: «Не можете встати? Ви хвора?!». І хоча в голосі судді А не було і натяку на співчуття, суть поставленого нею питання є беззаперечним доказом її безмежної людяності.

Інший суддя був не менш цікавою постаттю. Звали його Б, і хоча за весь час судового процесу він не вимовив ані слова, його поведінка говорила сама за себе: по-перше, сидіти йому було важко, а тому суддя Б вирішив не мучитися і споглядати за перебігом подій в напівлежачому стані; по-друге, будучи людиною дуже зайнятою, суддя Б паралельно з розглядом судової справи встигав вирішувати й інші важливі питання, вправно оперуючи своїм мобільним телефоном. Можливо, хтось скаже, що такі дії (точніше, відсутність будь-яких дій) є свідченням того, що судді Б уся ця тяганина з судовими розглядами взагалі «паралельна»! Проте не факт. Інакше, чому б тоді громадянин Б подався у судді?

Був ще третій суддя на ім’я В – найбільш непримітний з усіх трьох. Він нічого не пережовував, нікому не співчував, а замість мобільного телефону тримав у руках папери. І схожий він був більш-менш на суддю. Можливо, саме за юридичною професією пана В і притаїлася уся неординарність, що так виділяє його колег на фоні загальних нормальних уявлень про суд.

Аналізуючи такі особливості судового процесу в Україні, напрошується питання: «А чому такі індивіди як пані А і пан Б носять суддівські мантії і називають себе суддями?».

І хоча хто-хто, а такі судді з легкістю усе б нам пояснили, та зала судових засідань, якою я бачу її сьогодні, потребує термінового генерального прибирання.