ПОМЕР ВАЛЕНТИН ТРОЯНОВСЬКИЙ.

СЛОВО ПРОЩАННЯ

ПОМЕР ВАЛЕНТИН ТРОЯНОВСЬКИЙ. СЛОВО ПРОЩАННЯ
 
 
    Сьогодня, 18 січня 2012, вночі на 72-м році життя помер відомий футболіст  "Динамо" 60-х років, улюбленець київської публіки  Валентин Миколайович Трояновський. Валентин Миколайович - один з провідних гравців "Динамо"-1961, чемпіона СРСР, а також срібний призер 1960-го.  
 Народився 1939 року в Києві. Майстер спорту. Нападаючий, півзахисник. Виступав за команди «Локомотив» (Вінниця) — 1958—1959, «Динамо» (Київ) — 1960—1964, «Чорноморець» — 1967—1968 рр., «Кривбас» — 1969 р. У чемпіонатах СРСР провів 108 ігор, забив 12 голів (за «Динамо» — 54 гри, 12 голів). Чемпіон СРСР 1961 року.
  Його любила київська публіка — за дотепний дриблінг, тонке розуміння гри і своєрідну «дворову» техніку. Здавалося, цей кремезний, невисокий на зріст, але міцної статури хлопець тільки-но надягнув футболку майстра, а до того ганяв з ранку до вечора на дворі. Воно, власне, так і було, бо все своє свідоме життя Валентин, або «Валет», як звали його друзі, проводив на непристосованих шкільних «сітках» та полях, що не відрізнялися особливим доглядом, у баталіях на першість міста. Його знали й поважали на Бессарабці.
Талант Трояновського проявився надто рано, уже в 14 років він приніс додому першу «стипендію», яку платили у футбольній школі молоді. Цю динамівську «академію» на чолі з Миколою Махинею та Володимиром Балакіним пройшли кілька десятків юнаків, чиї імена згодом стали відомі всій країні.А ще рік потому Валентин Трояновський разом із Бібою, Крощенком, Терлецьким, Базилевичем, Лукашенком дістали запрошення до динамівського «дубля». Тренувалися на «Динамо», або ж на базі «Нивки», чотири рази на тиждень.
Нетривала пробіжка, гра у «квадрат», перепасовки по лініях і удари по воротах. Яке тренування — така й гра. В основному — за ситуацією, самовідданість і бажання компенсувати дефіцит атлетизму й «фізики». Закономірним був і результат — яскраві, феєричні спектаклі змінювалися жахливими провалами й прикрими невдачами. «Романтичний футбол», у який тоді грали кияни, стабільність результату не гарантували.Тут саме час згадати метра всіх динамівських часів Валерія Лобановського, найулюбленішого партнера Трояновського: саме ця зв’язка на лівому фланзі завдала доволі відчутної шкоди суперникам на початку 60-х. Саме Лобановський, ставши тренером, першим перевів учбово-тренувальний процес із аматорської на наукову основу.— Звичайно, тоді ми нічого такого не підозрювали в ньому — були молодими, рівними один перед одним, усіх розсуджувала гра, — згадує Валентин Трояновський. — Валерій відрізнявся цілеспрямованістю, любив аналізувати, будувати різні схеми. Тобто, якщо уважно приглядітися, вже тоді можна було вгадати в ньому тренера. Та ми перебували в іншому полоні, головним була гра, кожен наступний матч. Після звільнення Ошенкова тренером став В’ячеслав Соловйов. У команді, в основному, молодь, із ветеранів залишилися Макаров, Войнов, Сорокін, Каневський і я. Спочатку Соловйов «поставив» мене «під Ігоря Зайцева». Той відзначався шаленою швидкістю, пас йому треба було віддавати далеко вперед, на хід. А коли мене «переставили» до Лобановського, — тут довелося робити все навпаки. Дав м’яч Валерію в ноги, решту він сам все робитиме, а ти можеш перепочити…Лівий хавбек Валентин Трояновський став одним із героїв динамівської перемоги  1961 року. І святкував цю подію фундаментально, розважливо. Незчувся, як команду прийняв Віктор Олександрович Маслов. Войнов, Лобановський, Каневський, Базилевич, Трояновський — неповний перелік тих, хто змушений був залишити колектив. Майже всі вони потрапили під колеса футбольної перебудови.
На зміну романтичній системі «дубль-ве» приходила нова, з чотирма захисниками, чотирма «хавами» і двома форвардами, які грали по всьому полю.Майже десяток команд змінив Трояновський до закінчення кар’єри. Грав навіть на Сахаліні. Одного разу журналіст Аркадій Галинський познайомив його й  Лобановського з Костянтином Бесковим, який тренував тоді столичне «Динамо». Відомий фахівець запросив «київський тандем» до Москви. Хлопці виявились патріотами України й рішуче відмовилися. У цьому — весь Трояновський, для нього неписаний кодекс гідності — понад усе. Таким його виховала школа на Бессарабці, двір, де він жив, друзі, з якими грав у футбол, тренери, до яких прислухався....І зараз перед очима той пізній осінній вечір 1961 року, переповнений, іще одноярусний наш стадіон, факели з газет і команда, що виконує коло пошани. Т
Трояновський відстав від товаришів, його супроводжують кілька «фанатів», що невідомо яким чином опинилися на біговій доріжці. Це зіркова мить у долі кожного з них, у житті Трояновського. Він і виглядає щасливим, як і має бути. Йому здається, попереду ще багато вершин. Він не знає, що це — остання. А попереду на нього чекають і Вінниця, і Одеса, і Кривий Ріг, і Сахалін, де поля — наче городи незорані, де техніку не дуже щиро вітають і суперники, й одноклубники… Та в пам’яті болільників він назавжди залишається грізним «Валетом», чемпіоном-61, найкращим партнером самого Лобановського