Верховний Суд України на «подвійному» захисті інтересів банків

Верховний Суд України, на моє особисте, звичайно суб’єктивне переконання, дуже переймається «захистом» банківської системи іноді на шкоду Закону та здоровому глузду.

На це вказує і видання дуже неоднозначного узагальнення «Судова практика розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин», неухильне виконання якого судами нижчої ланки фактично стало підставою для Рішення Конституційного Суду України (Справа № 1-26/2011 за конституційним зверненням громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України „Про захист прав споживачів“ у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) і інші рішення ВСУ у справах що виникають з кредитних правовідносин.

Останнім часом банки у боротьбі з проблемними позичальниками звертаються до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису на договорі застави, який пропонує стягнути з боржника суму боргу шляхом звернення стягнення на заставне майно. Виконавчий напис нотаріуса має силу виконавчого документа та підлягає примусовому виконанню Державною виконавчою службою.

Окрім цього, банки ще й звертаються до суду з позовом про стягнення тієї ж суми боргу….у судовому порядку.

Одразу скажу, що я не беру випадок коли за рішенням суду стягується різниця між сумою що вказана у виконавчому написі та заборгованістю на день подання позову. Мова йде про ті випадки коли дані суми повністю збігаються, що дає можливість кредитору, який у виконавчому провадженні стає стягувачем, стягнути з боржника подвійну суму за обома виконавчими документами- і виконавчим листом, і виконавчим написом нотаріуса.

А ось судді ВСУ так не вважають. Так в Ухвалі від 01.06.2011р. по справі №6-24240св09, колегія суддів ВСУ зазначила про те, що «відкриття виконавчих проваджень за виконавчим листом та виконавчим написом нотаріуса щодо одного боржника відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» є підставою для об`єднання виконавчих проваджень в зведене виконавче провадження у межах загальної суми стягнення і не призводить до подвійного стягнення боргу».

Думаю абсурдність цього твердження є очевидною, оскільки з такім же успіхом можна стверджувати, що 1+1=1.

Цей абсурд підхопили суди нижніх ланок, додаючи до такого «обґрунтування» ще й свої аналогічні висновки.

Дійсно, відповідно до статті 33 Закону України «Про виконавче провадження», у разі якщо в органі державної виконавчої служби  відкрито кілька виконавчих проваджень про стягнення  коштів з одного боржника, вони об’єднуються у зведене виконавче провадження і на майно боржника накладається арешт у межах загальної суми стягнення, виконавчого збору і можливих витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій.

Будь який державний виконавець, якому на виконання надійде і виконавчий лист і виконавчий напис нотаріуса про стягнення з одного й того ж боржника на користь одного й того самого кредитора однієї й тієї ж суми, дійсно об’єднає їх у зведене виконавче провадження, проте виконавши арифметичну операцію по складанню суми боргу, зазначеної в кожному виконавчому документі, винесе дві постанови про стягнення виконавчого збору у розмірі 10% від суми що вказана у кожному виконавчому документі.

Для державного виконавця має значення лише те що зазначено у виконавчому документі, а новітня «арифметика» ВСУ йому байдужа.

Далі, мабуть, буде аналогічне роз’яснення ДПА про те, що у разі «подвійного стягнення, яке не є «подвійним стягненням», стягувачу –банку, необхідно після ухвалення рішення, сплатити «подвійний» податок на прибуток, який не є «подвійним»… :)

Авторгов Андрій Миколайович, адвокат, кандидат юридичних наук