Болонський процес під українським соусом Або Реформи вищої школи

Тема вищої освіти в Україні з кожним днем стає усе гарячішою. Не вщухають конфлікти, непорозуміння, невдоволення студентства та викладацького складу. Здавалося б, ну у чому біда? Процес собі іде, стипендії та зарплати виплачують, дипломи видають, наукові ступені та вчені звання призначають.

Але подібна нестабільність є цілком очікуваною та передбачуваною. На жаль, із урахуванням сучасних реалій, її було не уникнути. Минуло близько семи років з того часу, як Україна підписала Болонську Конвенцію і дала початок  масштабним  методичним та організаційним змінам, скерованим на процес реформування освіти. Усе відбувалось з високим ентузіазмом та у рожевому світлі, проте…у результаті вийшло як завжди –маємо, що маємо.

Де-юре  Українські ВНЗ  перейшли на Державні стандарти підготовки фахівців з вищою освітою з урахуванням європейських вимог, де-факто, їм це не зовсім вдалось. Однією ногою ми опинилися  в зоні європейської освіти та науки, іншою – вперто стоїмо навіть не в українській, а в глибоко радянській зоні.

Перехід мав  відбутися плавно, але грамотно. Сім років пішло на те, щоб не лише зберегти усе найкраще від традицій національної освіти і ретельно  вивчити  досвід прогресивних  університетів Європи, а й розробити систему  гармонійної адаптації цих двох автономних систем одна до одної.

А що відбулося насправді? Відбулось таке собі «прилаштування» діючої системи до нових умов. Усі схвильовано чекали на те, як наша система освіти набуде принципово нових, корисних для країни, якісних ознак. Пізнавального значення Болонського процесу для України ніхто не применшує, але ж лише його самого виявилось замало!

Потрібно конче переглянути систему вищої освіти в Україні, яка діє зараз. Зокрема, йдеться про такі важливі аспекти, як положення про бакалаврат та магістратуру. Наявна в Україні проміжна ланка під назвою «спеціаліст» не перестає бути загадкою для світової спільноти. А бакалаврат у статусі базової освіти спонукає багатьох студентів продовжувати навчання на  освітньо-кваліфікаційному рівні «магістр» з причин, які абсолютно не відповідають здоровій логіці Болонського процесу. Молодь йде до магістратури не через те, що у своїх планах на подальше життя має на меті займатись науково-дослідною діяльністю чи викладати у вищій школі, а через те, що дипломів бакалавра чи спеціаліста може виявитись замало для повноцінної професійної самореалізації.

І це лише верхівка айсберга. Один аспект із багатьох. Але навіть на цьому малому прикладі можемо впевнитись, що так, як було до сьогодні, довго тривати не може. Подальше втілення Болонської конвенції в Україні вимагає серйозних змін. Структурних,  методологічних і, що не менш важливо, світоглядних. Ми повинні усвідомлювати, чого прагнемо. Поки що наш курс нагадує спроби малого вітрильника зорієнтуватись у просторах світового океану.