Заборонити забороняти

Про спосіб мислення реформаторів, а також трудову та інші реформи

Відверто кажучи, потроху втрачаю цікавість до оприлюднення шляхів покращення нашого життя командою професіоналів. Справді, я ж іще до президентських виборів чудово розумів істинні цілі їх реформ, відповідно, можна було й здогадатися, як вони їх досягатимуть. За два роки вони мене переконали, що я доволі прозорлива і далекоглядна людина, і я їм дуже вдячний за підняття моєї самооцінки. Свого роду, таки ж покращення.

            Ось нещодавно з телевізора до нас промовляв Сергій Леонідович Тігіпко, доносив до нас, як вони поборюватимуть безробіття через здійснення трудової реформи. Було очевидно, що наряд на розробку реформи містив обмеження по мінімальній кількості знаків, напевне, щоби проект документу виглядав солідніше. Не знаю чому, але мені в пам’ять врізався пункт, де сказано: «Заборонити роботодавцям в оголошеннях про прийом на роботу вказувати стать і вік працівників». Після цього доповідач як аргумент використав європейську практику, де така норма діє. Старушці-Європі від мене окрема уклінна подяка за те, що вони не здогадалися впровадити практику вішати безробітних, бо відтак і для нас це могло би вилитися в страшні речі. Все ж таки, демократія і права людини – це дуже добре. Але мова не про них.

            Про вміння наших чиновників подеколи нехтувати використанням мозку під час виконання службових обов’язків я знаю давно, але ще ніяк не звикну, що цю здатність вони можуть масово застосовувати під час розробки дуже важливих документів. Я трохи дав волю фантазії і уявив, що ж відбудеться, якщо цю норму буде прийнято. Побіжно дивлячись, ніби й логічно. Скажімо, якщо роботодавець шукає конструктора-розробника роторних турбін, яка йому, до дідька, різниця, хто їх розроблятиме, молодий хлопець чи літня жінка? Аби процес добре йшов, турбіна крутилася й не ламалася, і ККД був високий. У такому випадку розробники кодексу гіпотетично навіть ощасливили роботодавця, відкрили йому перспективи, розширили поле пошуку спеціалістів, яке він собі тільки-но думав звузити через власну недоумкуватість. Але ж життя вельми різноманітне, і конкретних випадків буває дуже багато. Візьмемо простеньку пересічну ситуацію, власник ресторану дає об’яву «на роботу потрібні офіціанти, жінки до 40 років». Ну така вже концепція його закладу, чи просто вперлася людина у власне переконання, що має бути тільки так. А так уже не можна, бо кодекс забороняє. Будуть сварити, а, скоріше, просто оштрафують. Викидає законослухняна людина  з об’яви гендерні та вікові ознаки, і потягнулося до нього на співбесіду старе й мале обох статей.  У цьому випадку від такої заборони в сухому залишку маємо:

1. На роботу потрапили все-таки тільки жінки до 40 років, інші під різними приводами були-таки відсіяні.
2. При цьому власник витратив купу свого часу на спілкування із заздалегідь непрохідними кандидатами, в той час як останні теж не нудьгували, кудись їздили, з кимсь радились, чого вони б ніколи не робили, якби не діяла така заборона. А це все, між іншим, час та гроші.
3. Зате вічно молоді і перспективні реформатори бадьоро відзвітували про покращення регулювання ринку праці.

Скільки ще в проекті кодексу подібних положень, важко сказати. Не дуже цікаво, та й не настільки суттєво. Більш цікавий самий підхід до державного регулювання. Чомусь наші чиновники набагато активніше прагнуть регулювати зовнішнє середовище, тобто правила поведінки приватного бізнесу, майже ігноруючи регулювання діяльності державних установ. І чомусь дуже полюбляють провадити це регулювання шляхом заборон, скасувань, анулювань, припинень, визнання чогось недійсним, ну і, звісно, штрафами. Стимулюючі засоби, за рідкісними випадками, як-от надання всіляких пільг та знижок олігархічним структурам, чомусь на нашому ґрунті не приживаються. Хоча сам принцип заборони як такий навряд чи може бути ефективний, якщо дійсно стоїть завдання поліпшити ситуацію в країні. Але він дуже дієвий щодо збільшення різноманітних можливостей регулювальника та контролера. Нарешті, нехай вже оголосять справжню мету реформ та їхнє бачення ролі держави, а то може я щось не так розумію?

P.S.  Минулого літа мав розмову з безробітним передпенсійного віку. Пенсію йому ще не положено, роботу знайти не може. Допомогу по безробіттю він теж не отримував через брак наполегливості та освіти. Дядькові просто морочили голову, ганяли по кабінетах, поки він не плюнув і не пішов додому. Не вибив – значить не треба, а бюджету економія. Казав, що таких, як він, у нас багато. Тому маю до пана Тігіпка просту пропозицію. Оскільки держава вже має повну базу даних щодо громадян України, зобов’язати Пенсійний фонд та Фонд зайнятості слідкувати за тим, щоби таких випадків не було. Ми ж будуємо соціальну державу, чи не так? Щоби працівники цих фондів, побачивши безробітну людину, яка не отримує ні пенсії, ні іншої допомоги від держави, не має ніяких доходів, протягом тижня швиденько вирішили, хто ж йому платитиме, щоб людина з голоду не вмерла. А як не впораються – штрафи, звільнення, конфіскація майна, аж до тюремного строку для міністра. Як на мене, такий підхід був би логічним та справедливим.