Партія регіонів із маніакальною впертістю намагається просунути у ВР мовний закон Колесніченка-Ківалова, прикриваючись фразами про виконання своїх передвиборних обіцянок. Правда, згадують вони лише одну обіцянку, чомусь забувши про «покращення життя» ще вчора. Мабуть тому, що собі життя вони дійсно покращили ще вчора, а для своїх виборців лишили лише язик. Не буду оцінювати якість цього проекту Закону. Власне кажучи, що можна сказати про Закон України, основною метою якого є знищення української мови в Україні, що, власне, і не приховують ініціатори цього закону? Дико, але саме такий закон хоче ухвалити український парламент!!! Ймовірно, самих парламентарів приставка «український» перед «парламент» неймовірно дратує. Однак тут хотілося б звернути увагу на інший момент, а саме на правомірність, прикриваючись парламентаризмом, нав’язування всій Україні донецьких мовних порядків. Саме тих порядків, за яких донецькі можновладці сьогодні, наголошуючи на багатонаціональності України, чомусь вперто ігнорують мовні права самих українців, трактуючи ситуацію всупереч Конституції на користь лише одніє, російської, мови. Очевидно, що із прийняттям закону Колесніченка-Ківалова мова йтиме уже не про ігнорування, а про фактичне позбавлення українців своїх мовних прав в Україні. Зрозуміло, що це звучить дико, але, як показали події 5 червня, ця дикість не зупинила 234 депутатів. Здавалося б, бажання політичної сили виконувати свої обіцянки треба було б вітати. Якби не одне але. Зовні виглядає все цілком пристойно. Український (наче) парламент більшістю голосів ухвалює закон. На перший погляд безумовне торжество парламентаризму. Але чомусь поза увагою лишається той факт, що українське суспільство не давало парламенту мандат на фактичне встановлення домінуючого положення російської мови. Як, скаже читач, адже саме народ України обирав цих депутатів? Так, але народ України обирав до парламенту політичні сили, лише дві із яких (ПР і комуністи) обіцяли підвищення статусу російської мови і ці сили не отримали більшості в парламенті. Ні литвинівці, ні, тим паче, БЮТ із НУНС нічого подібного в своїх програмах не мали. Швидше, навпаки. Таким чином, народ не делегував парламенту подібних повноважень. Фактично, ПР, використовуючи «тушок» (читай - «зрадників»), проти волі народу проштовхує своє, донецьке бачення України. Хоча, чи України? Швидше, Украіни. Не хочу обговорювати аргументи і методи впливу ПР на «тушок». Це зовсім інше питання. Ближче до Кримінального Кодексу, ніж до парламентаризму. Але силою права тут і не пахне. Зате тхне правом сили. «Ми зараз сильніші, тому зробимо все, що захочемо,» – ось основний аргумент ПР. Питання тільки, до якої межі готові терпіти українці оце «зробимо все, що захочемо»?