Про один з аспектів майбутньої передвиборчої кампанії

Щоб дорости до демократії, слід, спочатку, звикнути до відповідальності.

Фактична агітаційна робота почалася в Україні не лише з благодійних акцій та розповідей про «добрі справи», якими переповнені газети та ефіри телебачення, а й, як не дивно, з оприлюднення інформації про програмні засади певних партій та кандидатів, з якими вони йтимуть на вибори.

Формально, Закон «Про вибори народних депутатів» констатує у ст. 54, що умовою реєстрації кандидатів у депутати у загальнодержавному окрузі є подання до ЦВК передвиборної програми партії «на паперових носіях, засвідчену підписом керівника партії і скріплену  печаткою партії,  та в електронному вигляді, викладену державною мовою, яка оприлюднюється на офіційному веб-сайті Центральної виборчої комісії». Аналогічну умову висуває ст. 55 Закону і для кандидатів в депутати в одномандатному окрузі.

Подібна норма є у Законі «Про вибори Президента України», але вже немає у Законі «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів». В останньому вона фігурує лише у якості одного з видів агітаційної продукції.

Якщо судити об’єктивно, то за нинішніх умов, процедура подання передвиборних програм до ЦВК є абсолютно зайвою, оскільки програми справді використовуються виключно як засіб агітації. Без жодних законодавчих заходів, спрямованих на встановлення відповідальності за виконання і невиконання передвиборчих програм, вони і залишатимуться такими впродовж усіх наступних виборів.

А у цьому випадку можна обіцяти і негайні зарплати у 1000 євро, і запровадження амбіційних проектів, і гарантію високих соціальних стандартів, – словом, все те, що називається політичним і соціальним популізмом.

Але ж ніхто не зможе змусити політиків виконувати положення власної програми. Політикам навіть не доводиться виправдовуватися за невиконання більшості пунктів зазначених програм. Я, по крайній мірі, жодного разу не чув про подібні випадки.

Альтернативою цьому царству політичної безвідповідальності може стати наступне:

–        Прийняття Закону «Про обов’язкове виконання передвиборних програм»;

–        Нормативна регуляція структури даної програми – тобто викладення тих правових ініціатив, з якими обраний депутат зобов’язаний виступити;

–        Фіксація у Законі процедури відкликання депутата за невиконання обіцянок.

Забезпечення реалізації цих пунктів негайно змінить ситуацію не лише у передвиборчий період, коли кандидати змушені будуть змагатимуться на за принципом: «хто більше наобіцяє», а відстоювати конкретні пункти власної програми та намагатися донести її ширшому колу виборців, – а й у післявиборчий період. Саме тоді депутати, замість участі у циркових виставах, на які, без жодних сумнівів, схожа нинішня Верховна Рада, повинні будуть відшукувати можливості для реалізації власних програмних положень.

Дехто може заявити, що зазначені ініціативи є не зовсім демократичними і звужують права депутата та партій на політичний маневр та компроміси. Можливо, це так.

Однак, щоб дорости до демократії, слід, спочатку, звикнути до відповідальності.

Голова Вінницької обласної організації

Політичної партії «УДАР» Віталія Кличка»

Ігор Ткачук