Чому?!

Останні олова на засмальцьовану тему

Українська нація чи не найдавніша з усіх європейських цивілізацій. Саме з Київської Русі, законною правонаступницею якої є Україна, походять інші слов’янські народи і саме з Києва бере початок поширення слов’янськими землями православ’я. Мова, близька до сучасної розмовної української, зустрічається ще у настінних написах Х століття. Оскільки слово «мова» жіночого роду, є припущення, що утворилася вона ще за часів матріархату, тобто навіть раніше появи Київської Русі.
Колись мати справу з представниками Київської Русі було більш ніж престижно, одружитися з донькою князя Ярослава вважалося честю для іноземних правителів. Упродовж століть українці були серед провідних діячів науки та культури різних держав. У більш сучасні часи нашу мову було визнано другою після італійської за милозвучністю. І зараз переклади багатьох відомих шедеврів кінематографії українською вважаються кращими у світі.
Можна довго перераховувати українців-винахідників. Ось лише деякі з них: винахідник першого рамного вулика П. Прокопович; Іван Пулюй, винахідник лампи Пулюя, привласненої Рентгеном; винахідник телевізора Михайло Кравчук; винахідник гвинтокрила Ігор Сікорський; винахідники першого у світі освітлювального приладу - гасової лампи: Ігнатій Лукашевич, Ян Зег та Адам Братковський, винахідник першого електричного транспорту - трамваю, Михайло Піроцький, який також вперше у світі здійснив передачу електрики на відстань і сконструював електростанцію змінного струму.
Тобто є в України і свої величезні (від Сяну до Дону) етнічні території, своя дивовижно мелодійна мова, багата історія, що сягає часів сивої давнини, свій величезний природний та людський потенціал. Ми завжди були, нікуди не зникали, є зараз і, попри всі перешкоди, нікуди не зникнемо. Українська нація має право на життя! Це все вкотре доводять нові й нові знахідки українських артефактів та численні публікації від дослідників української минувшини.
Гадаю, не потрібно доводити факт існування народів Європи, те, що вони мають свої мови, культуру і право на існування взагалі. Це така ж невід’ємна істина, як і існування планети Земля. То чому ж українці змушені комусь доводити що вони взагалі є і в себе вдома мають якісь права? Чому? Чому таке парадоксальне для всього мислячого світу явище є нормою для України?
У Конституції написано, що державною мовою є українська (як же інакше?), проте держава сприяє активному розвитку всіх інших мов. Але на ділі все зовсім по-іншому. Ми виступаємо проти всіляких проявів ксенофобії та расизму, захищаємо права всіх без винятку національних меншин, сприяємо їх мовному та культурному забезпеченню, постійно цитуємо слова іноземців їхньою мовою, дублюємо таблички, етикетки, іноземна мова присутня навіть у національному паспорті українця. Одним словом робимо все, щоб іншим було краще, ніж нам самим у нашому власному домі. І не дай боже, вимагати від інших розмовляти з нами, обслуговувати нас саме нашою мовою. Ні-ні, ми мусимо у своїй країні прогинатися, розуміти, що комусь важко вчити українську, для когось вона нерідна, та, забезпечуючи їм комфортну атмосферу, чхати на комфорт власний. Наше головне гасло: «Все – всім; собі – нічого». Це інші мають право на своє, а ми маємо пристосовуватися до інших як у їхніх, так і у своїй країні.
Але, знову ж таки, чому? Чому саме український народ мусить бути такою собі жертвою чужої зручності? Чому ми самі дозволяємо і охоче сприяємо (заохочуємо до цього своїх дітей), щоб нас перетворювали на ганчірку для ніг?
Перед черговими виборами набрала обертів стара мовна істерія. Замість другої державної нам пропонують якісь регіональні мови, що мають статус, рівноцінний державній. Українська взагалі перестає бути обов’язковою. Палкі захисники двомовності обіцяють зробити все, щоб не допустити українізації України. Уявляєте заяви такого змісту на офіційному рівні в іншій, розвиненій країні? Смішно? Але яким би не було парадоксальним таке явище, це українська реальність. Ще більший нонсенс у тому, що ми самі цьому потураємо, самі поспішаємо захистити чужі права, анітрохи не намагаючись відстоювати власні, й навіть самі засуджуємо тих, хто вимагає української в Україні.
Хтось скаже, що української в Україні вже не забороняють (велике досягнення, не вистачало ще й цього), але чому тоді у своїй столиці українець має менше прав, ніж чужинець? Спробуйте знайти професійні курси з українською мовою викладання (іноземні мови, комп’ютерне ПЗ, автошколи, байдуже які), український інтерфейс, навіть інструкції є далеко не у всіх електронних пристроїв, а чого коштує спроба знайти диски з україномовним програмним забезпеченням, фільмами, музикою? Українську доводиться довго шукати в теле- й радіоефірі в газетних кіосках, попри офіційне законодавство, в банку вам дадуть російськомовний договір і вам доведеться годинами добиватися перекладу його українською, не вважають за потрібне писати меню українською українські ресторації, україномовне обслуговування є радше винятком, ніж нормою. І хтось ще говорить про захист інших мов, толерантне ставлення до тих, хто не бажає вчити української, кому важко...
І хтось ще не розуміє, чому в країні панує суцільна розруха, чому всі намагаються лише наживатися на нас, експлуатувати наші ресурси, чому у світі відсутня повага до України й українського? Чому хтось повинен поважати того, хто не поважає самого себе? Ми захищаємо чуже, але інші не повинні у відповідь піклуватись про наше, це наш і лише наш обов’язок.
Давньоруські князі, запорозькі козаки й гетьмани, загони українських повстанців віддали своє життя за те, щоб ця земля звалася Україною і з вуст її мешканців лунала рідна, українська мова. Нам не треба мерзнути в землянках, не треба вмирати від катувань, не треба винаходити нових мовотворчих правил чи сушити голову над походженням назви «Україна», наш єдиний обов’язок – берегти те, що зберегли для нас мужні пращури.
І не питайте більше, чому там загарбали завод, там — землю, чому низькі зарплати, чому інші країни не дають візи і чому нас ніхто не поважає.
Завдання сучасного покоління – збереження того, що вже є, його активне використання у своєму повсякденні. Нам досить лише навчитися не наступати на старі граблі, коли «де один українець – там два гетьмани», просто відкинувши власні амбіції нікчемних демагогів, нарешті підняти голову і подумати про глобальні інтереси нації. Лише зробити висновки про те, чому колись програла нерішучість Грушевського, чому, продовжуючи боятися радикалізму, далі програємо знову і не рухаємося вперед. Лише в русі є розвиток і лише так країна отримає шанс жити не лише минулим.
І більше не питайте, чому «хтось» чи «щось», – питайте, чому «я».