Україна, джинси і справедливість

"Історія народу складається з особистих доль. Інколи буває так, що шлях, який ми собі обираємо, причому не завжди добровільно, веде у сам вир бурі. Так власне й трапилося зі мною". Яцек Куронь.

На Стрийській, 38 відкрили пам’ятну дошку Яцеку Куроню. Мені шкода, що мене в п’ятницю не було у Львові. По-перше, він був з тих, хто допоміг мені побачити польсько-українські відносини з іншої перспективи, по-друге – показав, що міністр може ходити в джинсах і першим вітатися до всіх на «привіт», а по третє – ми були «сусідами».

Перше, що він мені сказав при знайомстві, було: «Ти говори українською, а я буду слухати. Мені мама в дитинстві колискових ваших співала». Його любов до України дуже імпонувала, вона не мала історичних сентиментів, колоніальних акцентів і ностальгії за «кресами». Україна завжди була Львовом, причому не польським, не українським, а різним. Ті, що не належали до вищих класів і не були замкнутими у своїх середовищах, найкраще це відчували. Він любив Львів і Україну такими, якими їх відтворювали дитячі спогади, і добре пам’ятав будинок, хоч не знав номера. Ми вичислили, що ми сусіди, так на триста метрів відстані.  

За свою тезу про необхідність колективного рішення при розподілі національного доходу на споживання та інвестиції, яку називав демократією робітників, і звинувачення партійного режиму в класовості, вперше був засуджений. Це з ним відбулося три рази, в загальному провів за ґратами десь біля дев’яти років років. У нього був хриплий голос,  пом’яті джинси, і дехто казав мені, що він п’є. Насправді голосові зв’язки йому пошкодили зондом. Так само, як Чорноволові. Вони взагалі чимось подібні, приміром завжди відкрито усміхалися  і дозволяли собі вірити.

 На початку дев’яностих, коли рівень бідності в Польщі досяг свого піку, Міністр праці та соціальної політики Яцек Куронь виходив на вулицю і розливав людям гарячий гороховий суп. Це «куронівка», у сучасному жаргоні – найдешевша перша страва, якою можна прохарчуватися. Робити це було нескладно, його пролетарський імідж відображався в джинсах і сорочках, часто навипуск. Він робив дуже багато нестандартних речей, і за те його любили люди. Спроба одягнути краватку і кандидувати на президентських виборах була невдалою, можливо тому, що це відсторонило тих, джинсових і неформальних. А може тому, що справжні  революціонери просто не стають президентами.

Він знав, що стане революціонером, став ним, знав, що сидітиме, і не зупинявся. Революціонерами були і його батько, і син Мачей, якого під час воєнного стану вигнали з Варшавського університету. Він був одним з лідерів студентського руху, пізніше став відомим польським кулінаром і ведучим шоу. Його не стало чотири роки тому, через чотири роки після смерті батька.