Демократія, котрої я не хочу

Влада для народу чи влада народу - що ліпше?

 Я не хочу тієї демократії, котру знаю за досвідом власного життя і через вивчення сучасного досвіду інших країн. Не хочу демократії європейських зразків. Не хочу, щоб будь-який шахрай, злодій, п'яниця, наркоман, нероба, людина, котра не опікується власними дітьми, могли вирішувати майбутнє моє країни, разом з ним майбутнє моє і моїх рідних. Таких людей в сучасному українському суспільстві забагато. Некомпетентна, безвідповідальна, частково люмпенізована маса не спроможна робити свідомий вибір, тому завжди буде приймати лише ті рішення, котрі їй нав’язують, без усвідомлення наслідків таких рішень. За таких умов через вибори на горі будуть найкращі шахраї і пройдисвіти - саме ті, хто панують сьогодні в Україні. Навіть освічена і культурна маса не спроможна свідомо приймати рішення вищі за середній рівень її світогляду і світосприйняття, котрий у більшості людей завжди залишається на рівні сьогоденного клопоту. Саме тому я проти сучасних форм європейської демократії з її загальним виборчим правом.

Водночас я за свободу особистості, за вільний вибір і особисту відповідальність кожного. Чи є в цьому протиріччя? Ні, такого протиріччя нема. Кожен має право на особисту свободу і особистий вибір. Але лише тоді, коли це стосується його особистого життя.

У житті суспільства мають бути реалізовані правила, котрі не дають змоги використовувати особисту свободу для паразитування.

Перше правило - взаємна відповідність прав і обов'язків громадянина. За ним лише той, хто повністю виконує обов'язки громадянина, може мати політичні права. Не хочеш служити у війську або замість служби відпрацювати відповідний термін на громадських роботах - не роби цього, але тоді не претендуй на участь в управлінні державними справами. Так само і стосовно інших обов'язків громадянина.

Друге правило - відповідність участі громадянина в управлінні суспільством його знанням, умінням, моральним якостям. Без високих моральних якостей знання і уміння управління будуть використані на шкоду суспільству. Тому моральність є першою вимогою для участі в управлінні суспільством.

Третім правилом є розмежування державного управління і місцевого самоврядування. Все, що стосується повсякденного життя: комунальне господарство, місцева інфраструктура, соціально-побутові потреби мешканців включно із початковою і середньою освітою, медичним забезпеченням, громадським порядком хай залишається за місцевим самоврядуванням. Лише на цьому рівні прийнятним є безпосереднє народовладдя з виборами голови ради, шерифа, судді, навіть директора школи і головного лікаря лікарні з можливістю для громади у разі потреби негайно звільнити будь-якого чиновника. Ефективне народовладдя закінчується на цьому рівні, тому що у масштабі області громада вже не має можливості безпосередньо контролювати управлінців і оперативно приймати рішення стосовно їхньої заміни.

Все, що стосується розвитку країни в цілому, національної виробничої, енергетичної, інформаційної і транспортної інфраструктури, усіх інших складових національної безпеки має бути в системі централізованого державного управління. На цьому рівні демократія хоч представницька, хоч безпосередня не забезпечує достатньої ефективності і перетворюється на інструмент маніпуляції масами. Державні справи мають бути в руках людей з масштабним мисленням, з достатніми уміннями і навичками в управлінні. Тому комплектувати органи державного управління з нижчих до вищих ланок слід за принципами і процедурами не демократії, а меритократії.

Таких принципів три: честь як неухильне дотримання моральних норм і непримиренність до паразитів суспільства, компетентність як підтвердження знань і вмінь визнаними і вимірюваними досягненнями у поєднанні з  регулярними відкритими іспитами і публічними дискусіями, служіння як самовіддана робота в органах державного управління і місцевого самоврядування з високими об’єктивно вимірюваними результатами. Меритократія встановлює бар’єр шахраям, невігласам, «мажорам», оскільки її формальні критерії є прозорими для суспільства і легко вимірюваними. Звичайно, що меритократія не є панацеєю, вона є лише інструментом і сприятиме прогресивному розвитку суспільства лише за наявності політичної волі керівництва країни.

Прикладом успішного застосування принципів меритократії в республіканській традиції є Римська республіка часів її цивілізаторських завоювань, в жорсткому авторитарному режимі сучасний Сінгапур, в соціалістичному суспільстві сучасний Китай - їхні досягнення беззаперечні і такі, що вражають.

Найбільш складно оцінити служіння як ставлення інтересів суспільства вище за особисті. Чи є обов’язком кожного громадянина служіння суспільству? Ні, той громадянин, котрий не претендує на управління спільними ресурсами суспільства, не має обов’язку служіння, має лише обов’язок відповідати мінімуму вимог до громадянина. Лише той, хто прагне зайняти в суспільстві керівну посаду, котра надає права розпоряджатися спільними ресурсами, має відповідати критерію служіння.

Головним критерій служіння дуже простий: громадянин віддає суспільству більше, ніж особисто отримує. Цей критерій не є суто матеріальним, він є насамперед моральним. Здатність людини до самообмеження, уміння бути задоволеним достатнім і відмовитися від надмірного є необхідними якостями особистості, котрій можна довірити важелі управління суспільством.

Лунає застереження: для одного достатнім є стеля над головою і шмат хлібу, для іншого нема життя без діамантів, особистих літаків і одягу «від кутюр». Відповідь на таке застереження проста: критерій достатності не є особистісним, він є обумовленим рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Той, хто виконує функції управління державою, повинен мати чітко визначену і відому усьому суспільству межу споживання. Межа стосується не лише самого управлінця, але всієї його родини, щоб не було навіть спокуси посприяти рідній людині у бізнесі. Ця межа має підтримувати комфортний добробут родині управлінця в межах прийнятих у суспільстві стандартів, але не більше того. Якщо людина не спроможна до самообмеження, якщо не спроможна відмовитися від годинника ціною вищою за річну зарплату вчителя або офіцера, якщо вважає за потрібне для себе їздити у «статусному» автомобілі - вона обов'язково буде використовувати ресурси суспільства для задоволення власних примх. Така людина з отриманням владних повноважень перетвориться на «щурячого короля», запобігти цьому неможливо.

Чи багато таких людей, котрі спроможні поступитися власним заради суспільного? Зараз таких людей в Україні меншість. Більшість громадян України мислять і живуть лише особистим, сьогоденним. Влада, обрана за процедурами сучасної демократії буде уособлювати саме такі риси, котрі притаманні більшості, і неодмінно руйнуватиме далі Україну як державу, українців як політичну націю і як корінний етнос. Відповідно до принципів сучасної демократії європейського зразку це буде влада народу. Чи потрібна народу влада, котра його руйнує, а не розвиває? Вочевидь, така влада не потрібна народу, а потрібна ворогам народу, тим, хто прагне його знищення.

На рівні державного управління потрібна інша влада – влада для народу, влада меншості, котра здатна поставити інтереси народу вище за власні, спроможна мислити масштабами поколінь і цивілізацій, здійснювати ефективне управління суспільством заради його збереження і випереджального розвитку. Водночас на рівні місцевого самоврядування – села, міського мікрорайону, району – доцільно залишити і навіть значно підсилити народовладдя.

Народовладдя через самоврядні громади на рівні місцевому, меритократія і дієва управлінська вертикаль на рівні національному – таким є вихід із сучасної управлінської кризи.

Моя особиста сторінка в мережі: http://stecenko.kiev.ua/