До скриньки допитливого інтелігента... Або що ж відбувається в Мінкульті?

Що відбувається в Міністерстві культури України, звідки необхідність змін та чому так багато шуму довкола цього?

Гортаючи сторінки багатотомного видання під нехитрою назвою «Інтернет-мережа», знаходимо цілу купу посилань на кадрові ротації в музейних закладах України. Наводити усі не будемо, бо не вистачить місця. Вважаємо, що кожний, в кого є інтернет, зможе знайти все самостійно.

Знайшовши багато різного та, в більшості – суперечливого, виникла думка докопатись: а що ж відбувається в Міністерстві культури України, звідки необхідність таких змін та чому так багато шуму довкола цього.

Прогорнувши не одну сторінку, можна зробити попередній висновок, що все це через необхідність чи то збільшити престиж музеїв, затягнувши туди більше людей, чи просто збільшити фінансові надходження... Останнє здалося більш привабливим з точки зору логіки, бо після ЄВРО-2012 й економічних потрясінь на фоні яких той чемпіонат витягували, коштів на підтримку музеїв навряд чи сьогодні буде багато. Тут окрема подяка усім, хто приклав зусиль, щоб Футбольне Свято загалом відбулося на гідному рівні.

Проте повернемося до музеїв. Першим, як стає зрозумілим з інтернет-текстів, став Києво-Печерський заповідник, яким багато років заправляв Сергій Кролевець. Людина, судячи з біографії не стороння для музейної справи, хоча за освітою – інженер-будівельник. На його місце в квітні 2010 року призначили Марину Громову. Новий керманич настільки активно взявся за роботу в заповіднику, що Міністр вирішив направити її зусилля на розбудову іншого заповідника – «Биківнянські могили», яким до того управляв Володимир Безпаленко. Це, мабуть, одна з логічних ротацій. Чому? Бо, судячи з телепередач, газет та банального інтернету, там за багато років нічого не змінилося. Тому залишається побажати Марині Едуардівні наснаги в роботі. Замість Марини Громової на посаду генерального директора лаврського заповідника була призначена колишній заступник міністра культури Вікторія Ліснича.

Другим в цій ланці став Національний заповідник «Софія Київська». Колишнього очільника музейного закладу Нелю Куковальську, яка керувала закладом 11 років, з формулюванням за «бездіяльність і низький професійний рівень» міністр змінив на Олену Сердюк, до того – директора НДІпам’яткоохоронних досліджень.

Пізніше було звільнено директорів Музею народної архітектури та побуту України Павла Федака, Національного музею Тараса Шевченка Наталію Клименко, Національного художнього музею України Анатолія Мельника та Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця» В’ячеслава Кулинича. На місця звільнених приходять радник міністра Дмитро Заруба, який очолив музей просто неба в Пирогові, а в Музей Т.Шевченка – Дмитро Стус. Щодо художнього музею, то там, як бачиться, ще йде конкурсний відбір. Стосовно ж Київської фортеці питання двояке. З одного боку директор бореться із забудовниками, а з іншого – занадто, бо бореться заради самої боротьби, а за цим зникає буденна робота самого музею.

Загалом усі звільнення відбувались, як написано на одному з сайтів, через «помилки колишніх керівників у фінансовому управлінні і порушення ними архітектурного збереження пам'яток культури» (можливо мова йшла тут про Софію, Лавру та Пирогів?).

Проте повернемося до тих, кого інтернет-мережа не випускає зі свого глобального павутиння та освітлює частіше і не в самому яскравому ракурсі. Це виключно дві особи: пан Заруба та пані Ліснича. Усі вони є ставлениками нового міністра культури Михайла Кулиняка, з яким вже встигли попрацювати в самому міністерстві. Для будь-якої пересічної людини, при бодай звичайному погляді на ці молоді обличчя, стає приємно, що в нашій країні, щоб про неї не казали злі язики, діють європейські норми управління: дати змогу молодим людям розкритись, показати себе. І тут не можемо не погодитись з заступником голови правління Українського центру розвитку музейної справи Олексієм Копитьком який щодо змін в музеях зазначив, що «Критикувати людей, які ще нічого не зробили, неправильно». Тим більше хочеться бачити в керуючій частині держави красиві та розумні молоді обличчя, які дійсно презентують українську культуру з кращого боку. Проте це виключно моя думка.

Та й загалом, для нас, смертних, влада – це щось правильне. А культура – це святе. Хто бачив, як міністр культури виступав перед людьми? Справді ж – вільно, непримусово? Складається абсолютно логічне враження, що тексти йому не пишуть. Тобто він розуміє, що каже, для чого, доступно доносячи свої думки без зайвої лірики. В його словах одразу вимальовується перспектива розвитку сфери культури, її вихід з депресії та освоєння нових горизонтів, за висловом міністра «почати нове стратегічне й тактичне планування».

Призначаючи Дмитра Зарубу, міністр зважав мабуть все ж на його досвід та на те, що за його висловом «призначений директором музею в Пироговому Дмитро Заруба закінчив історичний факультет».

Що ж до директора Києво-Печерського заповідника, то за словами Міністра «Вікторія Ліснича має не тільки медичну, а й юридичну освіту. По-друге, критикам слід врахувати її досвід роботи на посаді заступника міністра культури, де до сфери її відповідальності входила вся музейна галузь країни. Ну й головне: Міністерство вважає, що директор музею або заповідника має бути насамперед кваліфікованим менеджером».

Тож до цих двох ротацій питань також не виникає. Тим більше, пан Михайло – міністр, йому видніше. Бо врешті-решт, в разі чого – він буде відповідати за те, що призначив не ту людину, а це вже буде мінус йому та тим, хто його назначив міністром. Тому він мабуть багато разів подумав, аніж вирішити кого назначати директорами музею в Пирогові та в Києво-Печерському заповіднику.

Тоді питання. Як людина, яка має бачення перспективи оновлення культури може робити такі, за даними інтернет-мережі, «незрозумілі кадрові ротації»? А може все ж таки треба капати глибше? Може справа й не в міністрі, а загалом в самому Міністерстві? Бо як кажуть – те що бачиш або ж чуєш – то лише вершина айсбергу, а усе цікаве та небезпечне знаходиться нижче.

Попередня думка вбачається такою: посади директорів в привабливих за знаменністю музеях, як Пирогів та Лавра, вподобались комусь ще і стали самоціллю, для досягнення якої необхідна дестабілізація ситуації в цих закладах. Це не твердження. Це цілком логічне припущення за результатами подальшого гортання сторінок інтернет-мережі.

Отже давайте проаналізуємо. Як приклад, візьмемо Києво-Печерський заповідник, бо він є міжнародним обличчям України.

В основу робочої версії покладемо славнозвісний, перефразований Йосифом Сталіним, вислів Лаврентія Берія «У кожної помилки є ім’я, прізвище та по-батькові».

Основною проблемою Києво-Печерського заповідника, за даними всесвітньої павутини, стала «робота з кадрами», закладена ще за попереднього директора. З кадрами, звісно ж, працюють «кадри», або за нормами назв – Відділ кадрів, а також керівники підрозділів організації, які подають свої пропозиції керівництву, яке, в свою чергу, їх розглядає та погоджує. Потім передає вище. Поцікавившись, хто курує заповідниками в Міністерстві культури, з’ясовуємо – Департамент культурної спадщини та культурних цінностей, який, в свою чергу, курує та контролює відповідальна особа міністерства.

Хвиля кадрових питань піднялась й при новому керівництві заповідника. Враховуючи ту ситуацію, яка склалась довкола директора лаврського заповідника, навряд чи людина пішла на таку безглузду, з точки зору самозбереження, акцію: підписання бездумно створеної структури та штатного розпису, які для Заповідника розробило Міністерство без втручання генерального директора.

До внутрішньої справи заповідника активно залучаються й політичні кола (мабуть, як завжди перед виборами, придумати проблему та вирішили покричати про неї).

І все це на фоні того, що музейні установи з молодими директорами досягли за такий малий час значних успіхів. Так, музей в Пирогові розпочав модернізацію напрямків діяльності та введення креативних ідей у свою роботу, Києво-Печерський заповідник завершив перед ЄВРО-2012 реставрацію головної дзвіниці православного світу та першим в Україні отримав «Європейський музейний стандарт із Знаком Якості Музею», продовжує проводити активну наукову діяльність.

Отже, зважаючи на невеликі зібрані факти, постає питання: на якому етапі було змінено структуру та шатний розпис, про які так багато говорять? За результатами аналізу процесу є кілька варіантів: працівники заповідника, директор заповідника, департамент, міністерство, точніше куратор департаменту міністерства, міністр.

За логікою другий та останній варіанти не підпадають під ці дії, бо на фоні загальному – це процес самознищення. Тоді залишається трохи менше варіантів. Питання: чи можуть працівники зробити погано собі? Звісно, так. Проте в випадку, якщо хочуть підставити керівника, який ще не встиг розібратись з нюансами роботи ввіреної йому організації. Департамент? Навряд, бо дуже там престижні місця. Тоді ж хто? Саме цей «ХТОСЬ» однозначно скористався загальним сумбуром з ротацією директорів, щоб під шумок виграти гарнішу, аніж зараз, посаду. Отже цей «ХТОСЬ» з міністерства або ж, не приведи Господи (бо на території ж Православної Святині) «своя», в певному сенсі, людина чи група людей... А це вже питання.

Питання, яке залишається відкритим. Однак стає зрозумілим, що можна трохи заспокоїтись, оскільки виявляється, що ситуація довкола Пирогова та Лаври є виключно надуманою. А за цим стоять конкретні особи, імена яких рано чи пізно стануть відомими кожній людині.

Ну що ж, вважаю, як казав Давид Маркович Гоцман, з гарного телесеріалу «Ліквідація» – «картина маслом». Проте остаточна «картина» буде повною, коли стане зрозумілим, хто ганьбить нашу культуру з Міністерства або ж підвідомчих йому установ. Ми дізнаємося. Бо це станеться тоді, коли пані Лісничу та пана Зарубу звільнять. Щодо Дмитра Стуса та Олени Сердюк, питань нема – вони в сфері культури свої та й нема довкола їх персон такого значного ажіотажу.

Тож робимо логічний висновок, що люди, які прийдуть на місце молодих керівників Пирогова та Лаври – і будуть тими, хто з міністерства, прикриваючись його ім’ям, або з його інституцій, тишком-нишком паплюжать дії молодого міністра та його ставлеників, ганьблять владу, яка призначила молодих керувати культурою.

Власне за новими призначеннями в ці музейні установи ми зможемо побачити справжніх ворогів нашого культурного та мистецького майбутнього, які поки що знаходяться в тіні процесу та тягнуть нас назад в минуле заради виключно їх сьогоденного блага. Професор Джеймс Моріарті Конан Дойля вам заздрить та аплодує з того світу.

Зважаючи на активізацію процесів довкола цих установ, залишилось недовго. Тож чекаємо на вас, пошановані ганебники культури, хто б ви не були. Місця скоро звільняться і завтра країна побачить ваші обличчя та заступиться за тих, кого ви скривдили, за тих, кого дискредитували, бо ви, в першу чергу, дискредитуєте державу та уряд. Тож ласкаво просимо на ВСЕНАРОДНИЙ ОСУД...

Залишається сподіватись, що міністр – гідний культури, розбереться з бродіннями в своєму відомстві та захистить своїх ставлеників, коли повернеться з кримської відпустки. А поки що уважно слідкуємо, як його підопічні паплюжать керівництво музейних установ, не розуміючи за пилом власних амбіцій, що разом з цим ганьблять культуру УКРАЇНИ. Гарно відпочиньте та повертайтесь скоріше, пане міністр. Країна Вас чекає...