Кочубеївська Диканька

Кочубеївська Диканька

   Старовинне мальовниче селище – Диканька, що розкинулося серед заповідних лісів на протязі двох століть було нерозривно пов’язане з родом Кочубеїв, багато з яких залишили визначний слід в історії не тільки Полтавського краю, а й цілої тодішньої Російської Імперії.
   Згідно Універсалу гетьмана Івана Самойловича з 1687 року Диканька належала представнику козацької старшини, генеральному судді при уряді гетьмана І.Мазепи Василю Леонтійовичу Кочубею – онуку Кучук-бея, з Кримської Орди, який оселився на вільних землях над Дніпром в середині XVII ст., прийняв православну віру, охрестившись ім’ям Андрій. Від цього татарина і пішов дворянський рід Кочубеїв, при управлянні яких «18-19 ст.» почався розквіт Диканьки.
   Гетьман України Іван Мазепа зустрів тут своє кохання – Мотрю – шістнадцятирічну дочку Василя Кочубея. Цікаво, що відголоски цього кохання долетіли до Санки Петербургу. Супротив бажанню батьків, Мотря намагалася втекти до Мазепи. За однією версією, Мотрона була відправлена в монастир, звідки вже ніколи не вийшла. Інші джерела говорять, що дочка Василя Кочубея була віддана заміж за генерального суддю Чуйкевича, потім була заслана разом з чоловіком у Сибір. Після повернення вона померла в монастирі. Розлючений Василь тричі відсилав ПетруI доноси на Мазепу, але не одне із звинувачень не було визнане. Пізніше й сам Кочубей потрапив в немилість до царя і був страчений.
   Великий внесок в розвиток Диканьки вніс онук Василя Леонтійовича – Віктор Павлович Кочубей, князь, державний канцлер внутрішніх справ, племінник і вихованець єкатерининського приближеного Безбородька. В 1799 році він був удостоїн графського титулу, у 1831 році – князівського титулу Російської Імперії. За заслуги перед державою, Віктор Павлович був зображений на пам’ятнику «1000 років Росії» у Великому Новгороді, серед 129 фігур найвидатніших постатей в Російській історії. Саме в часи Віктора Кочубея у Диканці з’явилося багато архітектурних споруд. На прилеглих територіях, в затишних куточках парку, стояли привезені з Італії та Греції біломармурові античні скульптури. Нажаль, це все не збереглося до наших часів. А ось Тріумфальна арка – історичний симовл Диканьки збудована в 1820 році по проекту Луїджі Русска, як парадний в’їзд в садибу Кочубеїв в пам’ять про приїзд у Диканьку імператора ОлександраI  стоїть і досі. Вона символізує перемогу в Вітчизняній війні 1812 року. Дорога від арки вела прямо до маєтку князя В.П.Кочубея. Композиційним центром садиби був чудовий парадний палац, побудований наприкінці XIX ст.. за проектом італійського архітектора Джакомо Кваренгі. Своєю красою він міг зрівнятися з кращими палацами світу. Більш ніж сто кімнат були прикрашені картинами, коштовними меблями, статуями. Князь зібрав велику бібліотеку унікальних книжок. В роки громадянської війни (20ст) палац був зруйнований, на його місці зараз розташований ландшафтний парк.
    Недалеко височать чотири «Кочубеївських дуба». Ці дерева – велетні, яким вже шістсот-вісімсот років, висотою 20-22 м., діаметром 150-185 см. Дуби оспівуються О.Пушкіним у поемі «Полтава»: «Цветет в Диканьке древний ряд Дубов, друзями насожденных...». За легендою біля цих дерев Мотря Кочубей зустрічалася з гетьманом Мазепою. Дуби були свідками секретних зустрічей доньки Віктора Кочубей Наталії з молодим поетом О.Пушкіним. Для своєї дочки Галини, невиліковно хворої на туберкульоз костей, Віктор Кочубей наказав посадити в Диканці бузковий гай. Місце обрали в старому глиняному кар’єрі, а бузок, різноманітних сортів звезли з усього світу. Нажаль, сьогодні залишився тільки один сорт, але планується відновити минуле багатство видів цієї рослини.
    При Вікторі Кочубеї  на місці дерев’яної споруди, котра знаходилась на околиці Диканьки в 1794 році була збудована Миколаївська церква. Її проект в стилі класицизму виконав відомий зодчий тієї доби Н.А.Львов. Він вперше застосував систему подвійного куполу. Під церквою знаходиться родинний склеп Кочубеїв, де поховано п’ять князів і три княгині цього роду. Поруч з церквою знаходиться дзвіниця, збудована у 1810-1827 рр. За проектом Луїджі Русска. На іншій стороні ставка, навпроти палацу, за проектом запрошеного з Петербургу архітектора Львова в 1780 році була збудована Троїцька церква, яка збереглася до наших часів в незмінному вигляді. Вона стала знана всім завдяки М.В. Гоголю та його «Ночі перед Різдвом».
   Рід князів і дворян Кочубеїв занесен в V s VI частини книг родоводу Полтавської, Петроградської і Чернігівської губерній. Серед цієї сім’ї було багато видатних постатей. Дем’ян (1786-1859), Олександр (1788-1866), Аркадій (1790- 1878), Васильовичі Кочубеї були сенаторами, а два перших членами державної ради. Семен Васильович був Генеральним обозним, а потім членом Української колегії. Петро Аркадійович був головою імператорського технічного суспільства. Наталія Вікторівна Кочубей (нар.1800р), господарка літературно-політичного салону в Петербурзі, була адресатом любовної лірики О.Пушкіна. Її риси відображені в образі Тетяни Ларіної.
   Лев Вікторович Кочубей (нар. 1810р) – Полтавський губернський предводитель, приймав участь у війні з поляками в 1831 році, де відзначився при затриманні штурмом передових варшавських укріплень та був нагороджений орденом Володимира 4-ї ступені, з мечами та бантом. Єлизавета Василівна Кочубей (нар.1821 р.) композитор-дилетант. Її романси ”Я очі знав” на слова Тютчева, “Скажіть їй” Є. Ростопчиної були популярні в Росії в 1850 -1850рр. Генеалогічне дерево Кочубеїв показує поєднання цього роду з іншими видатними династіями. Наприклад дочка гетьмана України Данила Апостола Марфа (за іншими даними Анастасія) Данилівна Апостол була  шлюбі з Василем Васильовичем Кочубеєм. Іван Маркович (йому належить відкриття порцелянової глини в Росії) був в шлюбі з правнучкою В.Л.Кочубея і гетьмана Данила Апостола Єлизаветою Кочубей, двоюрідною сестрою Віктора Кочубея.
    Ще багато можна говорити про це видатне прізвище, коріннями яке переплітається зі старовинною і багатою на таїни, такою знайомою і не знайомою Диканькою.