Нерепрезентативне псевдосоціологічне спостереження

Перед виборами так цікаво, аж жити хочеться

Кілька днів тому чекав маршрутку на зупинці. Вона щось не квапилася під’їжджати, і я мав час роздивитися агітаційних намети, що стояли недалеко один біля одного. Ближчий до мене – партії регіонів, дальший – партії «УДАР». Звичайні собі стандартні намети, нічого видатного, схожі між собою всім, крім кольору. Хіба що, агітаційних матеріалів у регіональному більше. Дивимося далі. У кожному працює по дві людини – хлопець років 20 і жінка років 50, такий собі сплав молодості й досвіду. В ударівському наметі хлопець трохи старший за свого регіонального сусіда, жінка ж, навпаки, молодша, чи просто краще збереглася, паспорти ж не питатиму. На ударівцях погляд якось не затримується, - звичайні пересічні люди, що тисячами пересуваються Києвом щодня то туди, то сюди. Побачив би когось із них зараз – уже би точно не впізнав. Регіонали цікавіші. Та вони й всюди цікавіші – і в Раді, і в Уряді… Хлопець схожий на шкільного чи ПТУ-шного комсорга-початківця 80-тих років. Худорлявий, мовчазний, на вигляд скромний, одягнутий у недорогий сірий костюм з краваткою. Костюм сидить на ньому доволі незграбно, але виглядає цілком прийнятно. Жінка, що працює разом із ним, середньої статури, на зріст трохи нижче середнього, теж не було би що згадати, якби не її очі. Широко відкриті, великі і страшенно перелякані очі. Такі можна малювати в різних тестах з питанням «вгадай емоцію». Найчерствіша і найнеуважніша людина напише «страх», «жах» чи «переляк», бо помилитися тут неможливо.

Не минуло й кількох хвилин, як з’явилося пояснення  цього виразу обличчя. Прийшло воно в особі іншої жіночки такого ж віку з візочком, якими зазвичай возять базарами чай-каву-пиріжки люди, що намагаються заробити собі на життя, а влада вбачає в них «підприємців». Жіночка з візочком упевнено попростувала до регіонального намету, дорогою виголошуючи антиурядові гасла, риторичні питання зовсім не провладного характеру, словом, всіляко прагнула негайної дискусії з досяжними представниками «злочинного режиму». Говорила вона голосно, впевнено й переконливо, підтверджуючи тезу про те, що для справжнього агітатора важлива не стільки платня, скільки ідеологічна стійкість та підкованість. На щастя регіональних агітаторів, за них вступилися двоє російськомовних чоловіків старшого віку, які своєю поведінкою й виглядом нагадали мені таксистів радянського часу. На їх помірковано цинічних обличчях читалася переконаність, що  вони володіють величезним покладом таємних знань прикладного характеру, і вчити їх жити на цьому світі – взірець самовпевненого невігластва. Вчотирьох їм вдалося відтиснути політично активну жінку на зупинку виключно вербальними засобами без застосування нецензурної лексики. «Таксисти» пообіцяли їй проголосувати за «Удар», до якого жінка висловлювала свою прихильність. Чи всерйоз, чи жартома, не знаю, по таких людях важко сказати. Ця подія так роз’ятрила в мені цікавість до вуличної політичної діяльності,  що я вирішив теж дочекатися тролейбуса замість маршрутки, заощадити гривню на транспорті й поспостерігати за агітаційним процесом. Завдяки київській владі я мав приблизно ще 15-20 хвилин на це задоволення, а оскільки проїзних уже років 10 не купую, обманутим цією владою не почувався.

Тим часом до намету «Удару» підходили люди, щось там брали й чимчикували собі далі. Підходили десь удвічі частіше, ніж до регіоналів, проте знову ж таки, нічим не запам’ятовувалися – звичайні собі кияни й гості столиці. Зате в регіоналів публіка була яскравіша. Коли пішли геть «таксисти», до намету повернулася, ніби щось згадавши, прихильниця Кличка з візочком. «Жіночко!!!!» - заблагала до неї агітаторка з переляканими очима, і та, згадавши про милосердя, повернулася на зупинку.  До речі, якби я був керівником профспілки політичних агітаторів, я вимагав би для тих, хто обслуговує ПР, принаймні в Києві, грошової надбавки та півлітра молока щодня. Це ж бо робота нелегка й нервова. Щось підказує мені, що такі випадки трапляються, й коли мене немає поруч. З такими очима не народжуються, це набуте.

Далі до регіонального намету підходила старенька обідрана бабця, такий самий обідраний чоловік, чи хворий, чи алкоголік, не знаю, і непогано вдягнений дядько пограничного з дідом віку, постава та рухи якого виказували в ньому відставного військового. Була й молодь – двійко вже сильно п’яних тинейджерів у спортивних костюмах. Хочу запобігти брудним штампам щодо цих юнаків, відразу скажу, вони були взуті в кросівки, а не туфлі, без картузів, насіння не лузали, відтак, еталонами гопників бути не можуть. Окремо відмічу надзвичайну чистоту спортивних костюмів, яка, особливо з огляду на тодішній стан хлопців, мене просто вразила. Так що треба лиш уважно придивитись – обов’язково побачиш прояви покращення. Ну а зуби, як казав класик, і вставити можна.

До чого це все? Мені просто цікаво, хто ті люди, що голосуватимуть за партію регіонів, бо в колі мого спілкування таких майже нема. Я набагато більше знаю людей, що голосуватимуть за комуністів – це, переважно, ті, хто голосував за них постійно з 70-х років.

А хто ж виборець ПР? На мій нерепрезентативний і суб’єктивний погляд, це:

1)      Люди, причетні до влади й провладного бізнесу (цих набагато менше). Здебільшого, вони розуміють, що чинять неправильно, але сподіваються на якісь здобутки для себе особисто.

2)      Знедолені й зневірені жебраки. Знаходячись нижче межі виживання, такі люди мріють про десятку гривень на яйце й шмат сала до Пасхи й бояться, щоби не було ще гірше.

3)      Люди, прихильні до злодійської «романтики». Здебільшого молодь чоловічої статі, яка розраховує опинитися в першій групі.

4)      Люди – громадяни СРСР, які вважають незалежність України прикрим непорозумінням і, водночас, прагнуть сильної руки.

Все, більше нікого не бачу. Ті, хто голосує за ПР, бо бояться «бандерівців», знаходяться в 2, 4 та 3 групах.

Попри всі соціологічні дослідження, я не вірю, що ПР може взяти 20%. Інакше це може бути межею неповернення, як свого часу в Давньому Римі, коли частка соціально безвідповідальних громадян збільшилася настільки, що Рим уже не зміг опиратися варварам. Соціальні верстви, на які електорально спирається ПР, притаманні не здоровому суспільству, а контингенту ув’язнених виправної колонії – «пахан», «авторитети», «шістки», «опущенниє» і т.п.

Продовження влади ПР небезпечне, сподіваюсь, спонсори ПР це теж розуміють.