„Незалежна“ Україна як вона є — без прикрас та ілюзій, країна, яка вже вкотре практично прогавила свій шанс
У одному сучасному телесеріалі один з героїв, такий собі Карпов, в одному з
епізодів якось сказав: „Є речі пострашніше смерті“. Важко собі навіть уявити,
наскільки він в дійсності правий. Коли людину вже вбили, їй нічого більше
зробити не можна. Навіть наруга над мертвим тілом — це вже не для вбитого — це
для тих, хто ще залишився живим. А от живим…
Сьогодні найбільш тяжким звинуваченням радянського комуністичного режиму звучить
звинувачення у знищенні мільйонів людей. Безумовно, це дійсно страшний і жахливий
злочин — мільйони людських життів заради примари майбутнього, яке в дійсності виявилось
аж ніяк не таким безхмарним і щасливим, яким його „творцям“ видавалось. Але цей
злочин вже належить минулому, і яким би він страшним не був, не можна жити лише
його засудженням (історія пістрявить численними злочинами, кожна країна і кожний
народ має свої „скелети у шафі“) — з минулого треба робити відповідні висновки, але дивитись треба у майбутнє.
А от інший злочин, злочин проти сучасності і майбуття, і по сьогодні залишився поза
увагою. І злочин цей набагато, набагато гірший і страшніший. І полягає він у
тому, що душі мільйонів решти живих перетворили на душі рабів і жебраків.
Найстрашнішим у діяннях цього режиму було навіть не те, що за нього було
знищено мільйони, а те, що за цього „прогресивного“ „способу виробництва“ на основі „передової“ ідеології людина
праці, в інтересах якої творилось „світле майбуття“, стала ще біль пригніченою та безправною, ніж до цієї „реалізації“ її суспільного інтересу. Вона повинна була „сумлінно“ працювати „на суспільство“, а воно, це
„суспільство“, може, і дасть їй якийсь добробут або ж якусь його подобу (і саме
в цьому полягає дійсна сутність комуністичного лицемірства: „від кожного — по
здібностям, кожному — по потребі“, тобто рабство з одного боку і жебрацтво з
іншого).
Людина (людина праці!) не могла мати пристойного житла — його „безкоштовно“
(а де буває „безкоштовний сир“, відомо добре) надавала держава, але дочекатись
цього ця людина могла приблизно років за тридцять, тридцять років сумлінної
праці! — тоді, коли, власне, життя її вже минуло і це благо їй не дуже вже і потрібне
(а відтак головного — відповідного відтворення наступного покоління — вона так
досягти і не могла). Вона не могла пристойно заробити — куди б вона не пішла,
скрізь одна і та ж сама мізерна „заробітна плата“ (а в дійсності — жебрацька подачка, якої ледь вистачає на
найнеобхідніше.
І так на кожному кроці — від кожного — все, кожному — як доведеться. Ні,
звичайно, при цьому декому перепадало набагато більше і набагато краще, ніж
решті інших, і саме заради цього все це в дійсності і робилось. Як тоді казали,
всі були „рівні“, але дехто був „більш рівний“ („все в імʼя людини, все для
блага людини — і ми знаємо імʼя цієї людини“ — народна творчість безпомилкова).
Але цього їм, цим „більш рівним“, врешті здалося замало — захотілось
„західного“ добробуту (незважаючи на „передову ідеологію“ і „прогресивний“
спосіб виробництва, дійсного добробуту досягти так і не вдалося — щось у цій
„ідеологіі“ і цьому „способі“ було-таки не так). І саме заради цієї „мети“ і
розтягли Велику державу і обікрали її населення (ще й Нобелівською премією
дехто розжився!; чого вона після цього варта — це інше питання). Спочатку побоюючись,
нерішуче і соромливо („ваучери“, „хатинка“, „усього лише“ Чорноморське пароплавство),
а затим все нахабніше і нахабніше — ніхто ж за руку не хапає і розплати за це
нема — аж поки не залишилось останнє — земля. Але і її от-от прихоплять і розпродадуть.
Але і не це найстрашніше — кінець-кінцем прихоплене комусь з живих таки
дістанеться, в могили крадії не заберуть і на Місяці чи Марсі не сховають.
Найстрашніше — це свідомість жебраків, яку за сім десятиріч радянської
влади навʼязали практично всім (ось сірячинна правда комунізму — насправді це не
що інше, як ідеологія суцільного жебрацтва; власне, це друге видання
християнства — християнство — це ідеологія суцільної покори, комунізм — це
ідеологія суцільного жебрацтва, і недарма між ними так багато спільного). Ніхто
не хоче заробляти — всі хочуть одержувати. Пенсіонери, вчителі, лікарі, вся
маса державних чиновників всіх рівнів, чорнобильці, учасники війни, діти війни
тощо — всі стоять з протягнутою рукою і
або просять, або навіть вимагають (ні, просять — на дійсні вимоги їх жебрацька сутність
нездатна) — „дайте!“ (і навіть ті, хто начебто сам взявся заробляти — „дрібний
бізнес“, новостворена дрібна буржуазія — не в змозі позбутись цієї свідомості
жебраків — і теж просять у свого очевидного ворога — антинародної держави на
службі у крадіїв-„олігархів“ — послаблень і благ).
І саме з цієї причини нема практично ніякого опору розтягненню і
розкраданню, яке вже два десятиріччя поспіль панує на цій богом проклятій землі
(я атеїст, але точніше з цього приводу сказати не можна).
Таким чином, практично єдине, чого „досягла“ незалежна Україна — це
панування злодіїв і крадіїв (жебрак теж не проти при найменшій нагоді потягти
чи вкрасти — саме цим шляхом і сформована нинішня компартійно-кримінальна
олігархія, та й решта ніяк не може позбутись примарних надій на перепадання хоч
якихось крихт при розкраданні, хоч, власне, далі красти вже нічого — практично
все вже розкрадено, а відтак і нічого вже не перепаде; мало того — відберуть і те, що таки перепало) над жебраками, якими є практично
все її населення. Місце держави-злочинця зайняла держава злочинців. Що солодше — редька чи хрін?
І вибір для них сьогодні — це вибір між поганим (жодна з нинішніх партій та
політичних сил не виражає інтересів народу, інтересів людини праці, за всіма
ними стоять інтереси крадіїв різних калібрів — від дрібних, які накрали „усього
лише“ мільйони, до тих, хто накрав мільярди і практично все, що є на цій землі)
і найгіршим.
Але найгірше і найдивніше те, що вкотре ці задурені та зазомбовані жебраки
(нічого облудно співати осанну „мудрості народу“, якої давно вже нема і яка
невідомо коли була і чи була взагалі!), яким іронією долі знову випало „вибирати“,
з усього поганого (а нічого іншого, що не кажіть, таки нема!) таки виберуть
найгірше (якщо людина дурна, то це, як кажуть, надовго) — тих, які вкрали все,
але і досі ніяк не можуть насититись і нажертись (ненаситність та
ненажерливість капіталу відома, але, на жаль, далеко не всім; а от право
„вибирати“ надано всім і навіть тим, які аж нічого не розуміють та й не хочуть розуміти!). І саме їх „свідомістю“
маніпулює злочинний політичний режим задля продовження свого паразитичного панування.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.