Післявиборчі міркування

Міркування перше. Про справжнє бидло і виборче право.

Багато зараз чую заяв типу: «яке ж бидло голосувало за комуняк і партію регіонів». Докорінно неправильна постановка питання, як на мене. Я особисто поважаю будь-який свідомий вибір співгромадян. Сприймаю і розумію тих людей, які голосували за будь-кого, хоч би це були прохідні «вороги нації», «об’єднана опозиція», «фашисти» чи непрохідний «непідконтрольний бджолам» Ющенко, чи взагалі фантоми типу Ярослава Мазурка, Дарта Вейдера чи Олега Ляшка. Я розумію навіть тих, хто не прийшов на вибори, зробивши це від усвідомлення того, що це нічого не змінить, бо 20 років це нічого не міняло. Розумію, бо це – таки правда.

Я не готовий вважати бидлом того хто проголосував у якийсь спосіб чи не проголосував, виявивши таким чином свою громадянську позицію. Ця позиція може бути недостатньо виваженою, наївною, заснованою на недостатній поінформованості, чи – на дезінформації, бракові освіти  - байдуже. Повторюся, я поважаю свідомий громадянський вибір.

 Не розумію я одного – проданих голосів. Я твердо переконаний у тому, що немає такої життєвої ситуації, таких крайніх злиднів, з огляду на які можна було би виправдати обмін свого права голосу на виборах на гроші, пайки, нагальні ремонти і озеленення та інші «покращення». Я твердо переконаний  у тому, що незрілі петикантропи, які не знають дійсної вартості свого голосу виборця не мають права мати ті ж самі громадянські права, що і я, зокрема – право голосу на виборах. Бо саме ці, з дозволу сказати, люди є дійсними винуватцями відсутності здорових змін протягом всього часу української незалежності.

 І тут я згадую, що я таки юрист. У чинному Кримінальному кодексові я знайшов одну статтю, де передбачено кримінальну відповідальність саме виборця. Це стаття 158-1, диспозиція якої звучить так: «голосування виборцем на виборчій дільниці більше ніж один раз». Іще. Досі за підкуп виборців відповідальність несе той, хто цих виборців підкуповує. Гадаю, законодавець має піти далі. Треба передбачити кримінальну відповідальність саме виборця за голосування у певний спосіб в обмін на гроші. Відповідальність у вигляді суттєвого штрафу і, що важливо, - позбавлення прав обирати й бути обраним на певний строк, а за повторний продаж голосу – назавжди. Це буде нетолерантно і справедливо.

 Міркування друге. Ніхто не визволятиме Юлю. Хіба – самі регіонали.

Попри всі перевиборчі обіцянки і до- та післявиборчі перемовини – ніхто Юлю не визволятиме. У першу чергу цього не домагатиметься Арсеній Яценюк. Його зірковий злет із рейтингу аутсайдера на рівні статистичної похибки до рівня лідера другої за кількістю мандатів парламентської фракції обумовлений далеко не його особистою харизмою, а виключно – хворобливою українською схильністю співчувати ображеному політикові. Сам Яценюк недвозначно заявив про свої президентські амбіції щойно ЦВК порахував першу дюжину відсотків протоколів. Чи не у відповідь на це Юлія Володимирівна оголосила голодування, ніби нагадуючи, що справжнього «узгодженого кандидата» чуть не забули…

 Не буде битися за визволення Юлі і Віталій Кличко, який сам не проти позмагатися за президентське крісло щойно визначиться із тим, хто він – влада чи опозиція.

 Не вигідно визволяти Юлю і Олегові Тягнибоку. Я гадаю, у «Свободі» розуміють, що суттєва частина їхніх голосів на цих виборах – це голоси, не віддані «об’єднаній опозиції» з огляду на невизначеність статусу ув’язненого вождя цієї опозиції і об’єктивну неможливість створювати багато політичного шуму з-за стін Лук’янівського СІЗО і Качанівської колонії. А саме цей шум, до якого у Юлії Володимирівни талант, об’єктивно завадив «Свободі» подолати прохідний бар’єр до Верховної Ради на минулих виборах.

 Аби спустити цербера на цих занадто амбітних хлопців аби вони остаточно між собою пересварилися у гонитві за президентське крісло, Юлю можуть випустити … самі регіонали. Таке парадоксальне явище, як на мене, не виключається.

 Іще, гадаю, за звільнення Юлі воюватиме Олег Ляшко. Просто аби за нього самого не забули…

 Міркування третє. Поділ на «владу» і опозицію» - хибний.

Ті п’ять партій, які пройшли до Верховної Ради чомусь заведено ділити на «владу» - Партію Регіонів і комуністів та «опозицію» – ВО «Батьківщина» і ВО «Свобода» і десь між ними – «пака нє апрєдєлівшийся» опортуніст «УДАР».

 Дещо у цьому поділі мене напружує. І ось що. Давайте подивимося на цей політичний спектр очима виборця, який вірить всьому, що ці дідьки і тітки кажуть і обіцяють, чи – удає, що вірить. Бо інакше – не голосував би. Чи не так? А якщо вірить, значить – поділяє цінності, які ці політичні партії декларують. А це вже, панове, - глибше. Глибше ми занурюємося у душу виборця…

 Так от і з точки зору цінностей поділ виглядатиме зовсім інакше. Із одного боку будуть ті, хто говорить про вільний ринок, свободу особистості і інші ліберальні цінності: Партія Регіонів, ВО «Батьківщина», «УДАР». А з іншого боку … назвемо їх «не лібералами» ВО «Свобода» і КПУ. Обидві політичні сили говорять про вирішальну роль держави в економічному житті суспільства і перевагу інтересів суспільства, держави, нації над інтересами особистості. Те, що ці політичні сили – непримиренні вороги тільки доводить дійсну ціннісну близькість їхнього, як заведено казати, «електорального поля». Яке це має значення? Із цього приводу міркування четверте.

 Міркування четверте. Не ті методи.

Виборець КПУ і виборець «Свободи» подібні між собою іще однією рисою. І серед виборців  КПУ і серед виборців «Свободи» відсоток людей, які голосували за переконаннями – найбільший. І виборець «Свободи» і виборець КПУ прагне радикальних соціальних перетворень на краще… І хай це не здивує читача, я особисто знаю багато простих людей, переважно зі Сходу України, які на цих виборах визначалися між… КПУ і «Свободою», багато в чому слідуючи прикладові того дідуся який визнав, що «не туди стріляв»…

 Нещодавно в інтерв’ю «Кореспондентові» Олег Тягнибок у відповідь на запитання журналістки про те, із ким він буде боротися у першу чергу – із жидами чи із москалями відповів, що із комуністами. Із іншого інтерв’ю пана Олега можна довідатися, що він планує робити це шляхом заборони комуністичної ідеології…

 А тепер поставте себе на місце того виборця, який за переконанням голосував за КПУ, не маючи на увазі об’єднання «пролєтарієв всєх стран» чи просування на захід «русского міра», а розуміючи, що великі заводи і фабрики мають належати державі, аби було чим забезпечувати безоплатну освіту і медицину. Як сприйме  цей виборець, який за достатніх зусиль на його переконання міг би бути виборцем «Свободи», пропозицію заборонити ідеологію, за яку він голосував?...Далі, звичайно ж його обурення вдало підігріють всі кому не лінь. І матимемо протистояння. Дурне і безпросвітне. І до бабки не ходи.

 Чогось мені здається, що боротися краще не «проти», а «за». Якщо, приміром, ВО «Свободі» вдасться хоч на декілька кроків просунутися у напрямку, приміром, обрання суддів територіальними громадами, то, повірте, дуже багато виборців КПУ подивляться у напрямку «Свободи», а якщо – домогтися націоналізації Обленерго – точно проголосують! І те, що так руки свербіли заборонити забороняти не доведеться. Бо не буде, що забороняти. І 30% на наступних виборах буде досяжним результатом. А КПУ згине яко обри…

 Міркування п’яте. Гарт для Андрія Іллєнка.

Скажу одразу, хлопчина цей мені вкрай симпатичний. Кров і соціальне походження – таки велика справа. Бо там-таки пишуться цінності.

Іще, вкотре за всі часи виборів маємо реальний доказ того, що на виборах можна і треба перемагати нормальним людям. Перемагати, долаючи бабло, страх, невігластво, бидлячу впевненість у безкарності…

А для Андрія Іллєнка особисто протистояння із баблом – незамінний досвід і загартування всього того, що передали йому батьки. Загартування заради втілення на добро народу. І хай Боги помагають!