У пошуках власного П’ємонту

Роздуми на тему виборів та готовності суспільства до змін в країні

Згадки про опір і заклики до народного повстання проти влади та існуючого режиму можна почути по кільканадцять разів щодня, починаючи від розмов у транспорті, закінчуючи дебатами на інтернет форумах.

Але більшість розмов так і залишаються на кухні чи у дворах будинків, коли кожен із «диванних активістів» після жвавої розмови повертається до власної оселі і починає новий день так, як і попередній.

Першими хто мав би вирішити власні наболілі проблеми суспільства є політичні партії. Але ж чи є вони у нас? Чи є значні відмінності у найбільш рейтингових політичних партій? Навряд, вони зараз нагадують політичні фанклуби: фанклуб Віті, фанклуб Юлі, фанклуб Сєні, фанклуб Віталія і т.п.

Де чіткі передвиборчі обіцянки, а не всеохоплююче покращення? Погляньмо до чого скотилась передвиборча агітація, одні зупиняють, а інші не допускають. Здається, що у цій битві політтехнологів саме останні деградували, а не пересічні виборці. І зміни немає, якщо і виростає нова політична сила то вже від свого початку є політичним проектом і ще одним фанклубом по суті (Королевська, Кличко). Тому недивною є зневіра громадян до політичних сил. Та й політичне лідерство у керівних осіб провідних партій теж звелось до демагогічних обіцянок та журби над Україною.

Чому ніхто з прихильників мови не розпочав голодування, яке б завершилось якимось логічним кінцем? Спроба кількох опозиціонерів вдатися до даного способу протесту швидше нагадувала оздоровче голодування, ніж громадянську позицію. А позиціонування себе як головного захисника мови партією Ющенка Наша Україна виглядає цинічно та популістично.

А що ж третій сектор? Так, громадський рух в Україні прогресує, але не настільки швидко та продуктивно як хотілося б. І взагалі найчастіше він тримається на певних конкретних особах більше ніж на загальній ідеї.

Після завершення виборів можна сміливо констатувати, що вони нічого кардинально не змінили і в Раду прийшли ті ж обличчя, що були раніше, тому якихось якісних змін у країні не варто очікувати від народних обранців.

Логічним є питання, що далі? А далі країна почне змінюватись знизу. Запитаєте як саме? Через формальні та неформальні протестні об’єднання громадян навколо цілком конкретних питань. Щось на кшталт ОСББ чи неофіційних профспілок. Ці громадянські утворення надалі зможуть укрупнитись і перетворитись в ту чи іншу ідеологічну партію.

Чому саме протестні? Тому що, як показали результати виборів, в Україні існує досить значна частина людей котрі просто втомились від існуючих партій та їхніх затертих одноманітних програм.

Результат партії Свобода засвідчив про високий рівень протестних настроїв в країні. Відсотки партії Королевської свідчать про те, що на голих лозунгах далеко не заїдеш та ера пустих політтехнологій та копірайтерів скінчилась.

Чому комуністи набрали вдівчі більше голосів ніж на виборах 2007 року? Та тому що вони мали хоч якусь логічну програму, а УДАР ввійшов в Раду через затребуваність нових облич. Звідси 2 висновки:

- громадяни вимагають від політиків конкретики;

- старі політики втрачають кредит довіри.

Що ж, хочеться вірити, що ми нарешті дозріли до партій з чіткою ідеологією та громадян які перестануть жити у власній хаті скраю й кидатись на звичайні пусті гасла.