|
Засніженою, розгрузлою вулицею Грушевського збиралися нью-депутати на свою нью-Раду у цій якимось дивом досі живій Україні. Під'їжджали та під'їжджали. Заклопотані і стомлені передвиборчою кампанією та сповнені щасливих надій на гарний підробіток. Утирали зрошене потом чоло цегейковими шапками і налаштовувалися на величне.
І воно не забарилося. Розкочегарені спонсорськими виплатами потаскані дівчиська-феменки потішили своїми нав'язливими, але досі любленими ЗМІ цицьками трударів нової ВР без огляду на їх гендерну приналежність. Величне вочевидь ставало усе ближче. Але шлях звичайного трударя довгий і тернистий. Сивочолий прем'єр Янович довго м'яв у руках цегейкову шапку, молився за увесь цей грішний світ у Лаврі, і нарешті зрозумів своє призначення. - Бути мені геймером! - радісно схлипнув він і зітхнув із полегшенням. І клопіт затикати бюджетні дири тепер належатиме якомусь новому "Фуксові", що марно сподівається бути хитрішим за хитрих. І поки сивочолий нью-геймер і, певно, нью-хакер подумки розпрощався зі своїм кабінетом, у затишній залі ВР розташовуються нові-старі обличчя, на яких масно виблискує любов до Батьківщини (тої, звідки викреслено ім'я мамки-"лідерки"), снага до законотворчості і псування паперу, бажання розім'яти накачані у схроні м'язи за мову та незмірима повага до країни і виборців. А вони, виборці, їм добре усе видно у брудному, сірому й засидженому мухами колишніх сподівань Віндоузі як обранців, так і їх "роботу". Точніше, те, що нам демонструють. Так-так, як фімки - свої цицьки. Щоб відволікти увагу. Тому раджу влаштовуватися зручніше і запасатися попкорном. |