БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС ТА ЗОНА ВІЛЬНОЇ ТОРГІВЛІ З ЄС: СПІЛЬНЕ ДЛЯ УКРАЇНИ?!

В той час як політики дискутують з приводу перспектив приєднання України до зони вільної торгівлі з Європейським Союзом, от уже 7 років ми активно інтегруємося у так званий Болонський процес.

БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС ТА ЗОНА ВІЛЬНОЇ ТОРГІВЛІ З ЄС: СПІЛЬНЕ ДЛЯ УКРАЇНИ?!

У 2005 році в освіті України, як здавалося, сталася знаменна подія – тогочасний міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко підписав Болонську декларацію і тим самим засвідчив приєднання України до так званого Болонського процесу.

Болонський процес – процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи. Його метою є створення до 2012 року європейського наукового та освітнього простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підняття конкурентоспроможностієвропейської вищої школи. На сьогодні 46 європейських країн, включно з Україною, є його учасниками.

Однак, як бачимо, в період з 2005 року мало що змінилося в системі вищої освіти України. Хоча змінилося. Більшість експертів визнають, що рівень знань студентів в Україні став значно нижчим, а вчитися стало складніше. Ні, не через збільшення навантаження чи складність програм, уніфікованих до європейських стандартів (програми ніхто не уніфіковував). Складно стало вчитися через те, що більшість ВНЗ України по-своєму сприйняли Болонський процес, а отже і використали його у власних інтересах хто як зміг та кому як дозволили можливості й совість.

Які елементи, які начебто мають «болонське походження», наразі існують у системі вищої освіти?!

1.      Перехід на так звану кредитно-модульну систему, яка абревіується у ВНЗ як ECTS (European Credit Transfer and Accumulation System – Європейська система переведення й накопичення кредитів).

Згідно ключових положень системи переведення й накопичення кредитів можна виділити такі основоположні елементи –

·         Один навчальний рік складає 60 ECTS-кредитів (1500-1800 навчальних годин).

·         Обов’язкове навантаження програми підготовки бакалаврів включає в себе 180 – 240 ESTC-кредитів (тобто навчання фактично триває три або чотири роки). В Україні бакалаврат триває 4-роки, на заочній формі навчання подекуди 5-років. Такого ступеня як спеціаліст взагалі не існує. Однак в Україні часто-густо студентів вимушують закінчувати спеціаліста і магістра, під приводом так званої спеціалізації, яка надається на переконання ВНЗ лише за умови навчання за програмою спеціаліста й втрачається при схемі бакалавр – магістр.

·         Для отримання ступеня магістр слід набрати 300 ESTC-кредитів, тобто дібрати до кредитів бакалавра ще 60 – 120. Тобто країни учасники мають самостійно вирішити або мати систему бакалавр 3-річне навчання і магістр 2-х річне, або ж 4 роки бакалавр і 1 рік магістр.

·         Ще один важливий елемент ECTS – уніфікована система оцінювання знань, яка може використовуватися паралельно з національною шкалою. За основу було взято відому в США та Європі систему виставлення балів від А (відмінно) до E (задовільно). Слід зазначити, що система оцінювання у Болонському процесі виступає не абсолютною (іноді маємо ситуацію коли з усього потоку або навчального курсу жоден студент не отримує оцінок відмінно «А»), а рейтинговою. Оцінку «А» за цим принципом забов’язані отримати 10 % кращих, оцінку «В» - наступні 25 %, оцінку «С» наступні 30 %, «D» наступні 25 %, оцінку «E» - 10 %. Оцінка «F» ставиться провалившимся студентам і не враховується при розподілі оцінок А – Е. Однак слід ще раз підкреслити – існування такої шкали не є обов’язковим, однак в Україні її вміло взяли на озброєння. Проте чи правильно?! Враховуючи рейтинговий характер шкали «А-Е» оцінку «відмінно» та «добре» (оцінки, які дають право на отримання державної стипендії) мають гарантійно отримувати 10 % + 25 % + 30 % = 65 % (тобто 2/3 студентів в Україні, які навчаються на державній формі гарантійно мають отримувати стипендії). Однак навчальні заклади, для того аби економити на стипендіях студентів та пустити кошти, отримані від держави на стипендіальне забезпечення, в інше русло. Це надання премій «за особливі заслуги перед ректоратом, деканатом» як спосіб створення керованого середовища студентського самоврядування, яке в тому числі приймає участь у виборах ректорів з недавнього часу. Також оформлення премій на студентів, а потім використання їх для реалізації необхідних завдань ВНЗ – проектів, поїздок, іноді просто привласнення коштів на власні цілі.

2.      Підвищення обсягу матеріалу, який відводиться на самостійне опрацювання (фактично більше 50-60 % матеріалу навчальної програми). Самостійна робота студентів в більшості ВНЗ України, на переконання багатьох фахівців виступило чи не найбільшою вбивцею рівня знань у студентів, так як зводиться вона в більшості випадків до рукописного написання конспектів, пошук рефератів в інтернеті, а ще частіше виступає корупційною складовою, так як згідно з кредитно-модульною системою – рейтингова оцінка студенту виставляється з урахуванням усіх навчальних здобутків і зокрема має три складові (модулі) – лекційний, практичний і самостійний. Зважаючи на те, що оцінка має середньозважений характер, то звісно ж найбільшу вагу має самостійний модуль, так як на нього відводиться найбільше академічних годин навантаження. Звісно ж, оцінити самостійний матеріал з точки зору наявних знань, умінь і навичок студента дуже важко, а тому зробивши таку систему оцінювання знань за формулою – Міністерство цілком і повністю передало долю оцінок студентів викладачам, так як більше 60 %  складової оцінки – береться зі стелі. Знову ж таки – це ніяк не мириться з системо рейтингового оцінювання знань. Тобто немає боротьби / змагальності за вище місце в рейтингу, оцінювання звели до простої математики і формул, коли студент до кінця не знає яку оцінку «автоматом» він може отримати. Дурниці?! – Ні. Це система оцінювання знань, яка презентується нам як європейська. А по-суті в ній стільки ж європейського як у автомобілі ВАЗ «Лада», так дійсно авто передрали з ФІАТа, але на цьому схожість завершується, бо ж якщо порівняти європейські авто 2012 року та ВАЗ, який все так само випускається з мізерними удосконаленнями, то висновки приходять самі собою.

3.      Накопичувальна система оцінок – система, при якій заліки та екзамени втратили свою роль, так як фактично легалізовано знайому ще з радянських часів систему автоматів, коли кращим студентам виставлялися оцінки без їх присутності на екзамені! І якщо при СРСР «автомат» у викладача отримували тільки відмінники, то наразі за накопичувальною системою він ставиться усім бажаючим. Тобто якщо тебе влаштовує три – тобі ставлять три, не влаштовує – можеш спробувати щастя на екзамені. Однак в цьому моменті існують варіації, які залежать від окремих викладачів та адміністрації навчального закладу. Ще однією «інновацією» є те, що оцінка не так давно має середньозважене вираження. Тобто оцінка знань і навчальних досягнень студентів визначається за формулою, яка враховує кількість годин відведених на той чи інший вид робіт та складається з трьох складових блоків – самостійний, теоретичний та практичний. Цей пункт робить обов’язковим для студентів відвідування усіх навчальних занять (лекцій, практичних занять, колоквіумів), так як кожен з так званих видів робіт має бути оціненим. Хоча з точки зору педагогіки вищої школи, лекція виступає лише однією із форм викладу дидактичного матеріалу. Відсутність / наявність академічних пропусків як складова оцінювання знань студентів на думку багатьох спеціалістів є протиправною і нелогічною, а крім того порушує право студентів на самостійне опанування матеріалу, на поєднання навчання з роботою, яке для багатьох студентів – більш ніж актуальне! Крім того, формульний підхід до оцінювання порушує ще один постулат європейської і американської освіти, а саме вільний вибір навчальних дисциплін, рейтинговість викладачів, які б мав забезпечити введений МОН документ, який дістав назву Індивідуальний навчальний план студента. Всім нам відомо, що ніякої вибірковості дисциплін в нашій країні не існує, точно так само як і індивідуальні навчальні плани на кожного студента НЕ ІСНУЮТЬ, а побутують як виключення для окремих студентів, яким начебто надають вільне відвідування у зв’язку з офіційним працевлаштуванням!

Тож слід зазначити, що Болонська система, яку намагаються інтегрувати в систему вищої освіти України, наразі немає нічого спільного з дійсно європейською освітою та нормами конвенції, до якої приєдналася наша держава в 2005 році.

Недаремно мною, у заголовку до даного матеріалу згадано зону вільної торгівлі з Європейським Союзом, який має бути одним із елементів так званої угоди про Асоціацію України і ЄС. То чи не стане Асоціація з ЄС такою самою фікцією, якою стала «європеїзація освіти», яка от уже 7 років триває в Україні. От уже 7 років перекручуються в Україні система європейської освіти, яку намагаються використати у власних інтересах як у Міністерстві, яке демонструє нездатність управляти системою вищою освіти та вищими навчальними закладами, які виглядають «cп’янілими» від широкої автономії, наданої чинним законодавством; так само, використовують у власних цілях дану ситуацію і деякі непорядні керівники українських вишів, отримавши чи не Магдебурзьке право у своїх закладах.

Європейськість української освіти наразі виглядає смішною.

Чому?!

По-перше – головним завданням Болонського процесу в Європі ставиться саме спрощення мобільності студентів між ВНЗ країн, які приєдналися до цієї системи; спрощення можливості працевлаштування студентів, підвищення якості освіти враховуючи вимоги часу, у тому числі ринкової економіки та все більшого прикладного характеру знань. Наразі, спираючись на цифри, можемо стверджувати, що немає жодного прогресу в напрямі мобільності студентів. Студент з Парижа не може без корупційної складової продовжити навчання скажімо в київському ВНЗ, так само примарними вбачаємо перспективи визнання в ЄС українських навчальних досягнень, так як дисципліни, які викладають в Україні повністю не відповідають європейським, а крім того складною видається перспектива взаємозарахування навчальних досягнень між різними навчальними закладами всередині України, що тоді вже казати за Європу.

Про такі характеристики – як підвищення якості освіти та їх адаптивність до вимог реального сектору економіки, також вимушено констатуємо повний провал. І суть тут не в Європі чи чомусь іншому, а в самій системі вищої освіти, яка залишилася від Радянського Союзу і досі сприймається як прогресивна. Думаємо особливо яскраво про прогресивність радянської системи освіти свідчить факт розпаду СРСР та тої економічної ситуації, в якій перебувають країни колишнього СРСР в умовах ринкової моделі.

По-друге – автономія навчального закладу в цивілізованому світі, якими апріорі ми визначаємо країни ЄС та США, визначається перш за все економічною незалежністю закладів від держави, конкурентними засадами існування вищої школи, поєднання наукових засад існування та надання послуг вищої освіти. Наразі держава виступає замовником освітніх послуг та формує стандарт вищої освіти. З точки зору здорового глузду – це нонсенс. Чому?! Бо ж, держава і державний сектор економіки не є в сучасних реаліях домінуючим. Чи влаштовує напрям підготовки в освіті основних роботодавців?! Чи вважають достатньо кваліфікікованою робочою силою випускників українських ВНЗ?! Поки що вітчизняним роботодавцям вдається миритися з цим, однак як довго це буде тривати і чи не є це головною причиною кризовості вітчизняної економіки?! Знання українських випускників вишів елементарно не відповідають вимогам часу та конкретним посадам й видам робіт, які існують. Так вже склалося, що знання набувають прикладного характеру, тож по при нібито гарну теоретичну базу, пріоритетним елементом підготовки сучасного фахівця – виступає практичний напрям підготовки, прикладні знання в поєднанні з досвідом і вмінням їх застосовувати.

По-третє – також одним із важливих елементів цивілізованої системи, як на мене, є незалежність адміністрації навчального закладу, від професорсько-викладацького складу. Керівників навчальних закладів у Європі та США призначають Власники закладу або так звана опікунська рада.

Що ж маємо в Україні?! Ректор хоча й формально призначається Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, проте фактично його роботодавцем є колектив, який обирає ректора на своїй конференції. Це в свою чергу формує ситуацію, коли не завжди може сподобатися колективу претендент на ректорство, який проявляє себе як послідовний, принциповий і радикальний реформатор, тож часто-густо посада керівника є компромісом певних груп впливу в навчальному закладі, який покликаний забезпечити вигоду колективу, а не завжди ця вигода тотожна з завданнями, які ставить держава і час перед системою вищої освіти.

По-четверте – науково-педагогічний склад, який визначальний елемент навчального процесу й підготовки спеціалістів. Чи не найважливішим в системі освіти є вчитель (викладач). Якщо звернути увагу на прогресивні країни світу, країни освіту яких ми вважаємо еталонною, то ми прийдемо до чіткого висновку – не може ефективно існувати система, коли посада викладача кафедри є основним місцем роботи. Як так?! А тому що викладач як має лише виконувати функцію надання дидактичного матеріалу – це минуле століття, освіта, яка могла існувати лише за радянської епохи планової економіки. В умовах ринку важливі не тільки знання, а й уміння їх використати, уміння імпровізації й адаптивні якості фахівця. Тобто вміння на основі наявних знань, умінь та навичок – здобувати нові прикладні характеристики, необхідні для ефективної та плідної праці. Тому можна враховувати досвід США, де викладач – це фахівець у своїй галузі – діючий адвокат, фінансист, художник, лікар, політолог, державний службовець або вчений-дослідник, який має власні наукові розробки, патенти, винаходи, працює в дослідній установі, якщо це стосується таких дисциплін як хімія, фізика, біологія та ін. Викладач – це професіонал, людина успішна в житті, яка має у власному доробку не лише дисертаційне дослідження, а практичний досвід використання знань, фактично – це перший серед своїх студентів, зразок того, ким може стати випускник навчального закладу, використовуючи здобуту кваліфікацію.  Визначальним у навчальному плані має бути освіта й знання, а не «кубик-рубик» з формування навантаження викладачів, для яких ВНЗ – основне місце роботи. Якщо ж й надалі вирішальним буде соціальна захищеність викладачів, то європейський рівень освіти та життя й надалі для нас залишатиметься лише мрією та предметом обіцянок на виборах.

Тож як казав один із батьків української незалежності – Маємо те що маємо.

А враховуючи цей постулат, слід завжди розуміти, що головне не гарні назви і слова про європейськість в Україні, головне не документи, які дуже часто не виконуються й нічого не значать. Головне сама суть, до дійсної рецивілізації якої останні 20 років в Україні руки не доходять ні у політиків, ні у державних діячів і чиновників, ні у громадськості.

Ярослав Турчин