Рецензія на книгу Бориса Маріана «Нить моей Ариадны»

В пошуках дороговказівної нитки поета Бориса Маріана.

Часто кажуть, що душа поетів ніжна, вразлива, чутлива до найменших змін і найлегшого болю. Можливо ця чутливість і є тим даром, що робить звичайних людей поетами? Але що ж тоді можна сказати про тих майстрів пера, у яких неприступна фортеця душі витримала не один штурм, винесла не одне тяжке випробування? Таким поетами, безперечно, є Василь Стус та Борис Маріан.

Між ними не багато спільного – вони діти різних народів, по-різному склалася їх доля, але того єдиного, що їх об’єднує, достатньо – вони відчули на собі радянські табори, винесли на своїх спинах і серцях жахливу кару за любов до Батьківщини.

Сповнена спогадами та автобіографізмом збірка віршів Бориса Маріана «Нить моей Ариадны» унікальна вже тим, що паралельно знайомить читача і з зовнішньою оболонкою цієї людини, і з непідробним внутрішнім світом. Перше впливає на друге, друге – на перше. П’ятирічний стаж таборів, який Борис Тихонович виніс на власній шкурі, коли був ще студентом, не міг не відобразитися на його творчості. Саме ув’язнення дає йому можливість показати країну Рад не такою, якою нам її нав’язують з екранів телевізорів, намагаючись викликати ностальгію і вернутися у лоно «братніх» народів. Ні! Його погляд інший, це - погляд жертви, погляд зсередини.

«Объездил я в поисках рая

Огромную зону – Союз».

            Певно, автору довелося пережити за роки ув’язнення таке, що «зоною» для нього стали не лише табори, а і вся країна, що відібрала в нього п’ять років молодості. Шрам на його душі не загоїться ніколи. Він як атестат школи життя, що підтверджує засвоєння поетом страшної науки:

«Я первым не стал в этих гонках,
Но понял, отринув печаль,
Как выжить и жить для потомков
И как закаляется сталь.»

            Можна зіставити назву книги та болючий слід, нанесений безжальною комуністичною машиною, і подумати, що ниткою Аріадни поет зве саме ті отримані знання «як вижити і жити»; подумати, що вони змінили його настільки, що все своє життя він йтиме, орієнтуючись на них. Але це не так. Насправді дороговказною ниткою Маріан називає своє кохання:

«Была ты моей Ариадной,

Серебряной нитью моей.»

Це кохання допомогло йому не загинути й не загубити людяність в муках таборів, воно виринає з моря песимізму, веде його крізь життя, відкриває правду та дозволяє творити.

Пише поет і про нещасливе кохання, і про людей, і про Батьківщину, і про природу, - про те, що цікавить його душу. І за кожним наступним словом можна прочитати ненаписану істину, наскільки просту, настільки ж складну. Можливо, щоб зрозуміти її буде достатньо лише прочитати книгу Бориса Маріана, а, можливо, і пропустити крізь себе все його життя буде мало. Три речі, на думку Бориса Тихоновича визначають і зумовлюють людське життя: слово, совість і любов.