«Троянські коні» української державності

Роздуми напередодні Дня Соборності

«Timeo Danaos et dona ferentes»

(«Боюся данайців навіть тоді, коли вони приносять дари!» Лаокоон)

Кожна країна, яка існує на нашій планеті, має ворогів. Цього факту не можна заперечувати. Як правило, зовнішні вороги намагаються створити в тилу свого противника розгалужену мережу «кротів» або ж сформувати «п’яту колону». Особливо така картина характерна для постколоніальних країн. Але якщо світові імперії Великобританія, Франція, Португалія у 60-х роках минулого століття відмовилися від такої практики, то ситуація в Україні і її відносини з Росією залишилися складними. Ми й досі залишаємося у полі так званого «русского міра», і на нашій території діють люди та організації, яких можна назвати історичним терміном «троянський кінь» (або комп’ютерним – «троян»). Іноді вони світяться на телеекранах, буває, працюють тихо, але їхня діяльність, як вірус, підточує життєві сили нашої держави.

Віктор Медведчук бачив себе на найвищих державних посадах (аж до президентської), але його «відтерли» представники Донецька. Кілька років про Медведчука нічого не було чути, на відміну від його дружини Оксани Марченко та кума Володимира Путіна. Зараз він розгорнув активну діяльність. Рекламними носіями, з презентацією його проекту «Український вибір», рясніють вулиці міст. Активно пропагує ідею федералізації та вступ у Митний союз. Останнім часом окуповує своїми  блогами популярні сайти.

«Нет, рационально я понимаю, откуда росли ноги у этой, так сказать, «концепции». Украинская власть, стремительно терявшая государственный суверенитет и все больше попадающая в зависимость как от влиятельных стран Запада, так и от международных структур, объясняла, что сейчас не так уж все и плохо. Посмотрите, мол, на нашу историю. Раньше было в сто раз хуже. Сейчас, конечно, мы не на высоте, но есть хотя бы видимость независимости. Герб, флаг. И никого не убивают за одно только слово на украинском языке. Это, кстати, еще один миф о предыдущих эпохах, от которых в наследство нам достались литература и кино на украинском языке, художественный уровень которых почему-то (интересно, почему?) является совершенно недостижимым для современных деятелей искусства.» Такі слова пише людина, яка створила модель нинішньої авторитарної влади, по молодості мало не «загриміла» у в’язницю за побиття людей та так «захищав» у суді Василя Стуса, що той кілька разів відмовлявся від послуг полум’яного адвоката-комсомольця. Медведчук у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи в 1979-1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму, крім цього, він переніс тяжку операцію на шлунку.

Вадим Колесніченко відомий як автор і «штовхач» скандального Закону України «Про засади мовної політики». Політик, відомий своїми українофобськими ескападами. Називає українських націоналістів «фашистами» і пояснює свою ненависть тим, що його батько згорів у танку 1943 року, хоча народився Колісниченко у 1958-му. Останнім часом працює над «покращенням» свого закону. Поправки, традиційно спрямовані на нівелювання ролі української мови і висунення на перші позиції мови російської. Так, якщо в чинній версії Закону вказується, що «Акти вищих органів державної влади... офіційно публікуються державною, російською та іншими регіональними мовами або мовами меншин», то тепер Колесніченко пропонує обмежити публікацію лише державною і – увага! – російською мовами. Отже, усі рівні, але російськомовні рівніші. На інших же мовах – у разі необхідності і на вимогу місцевої влади. Яких, правда, поки не спостерігалося.

Ще кілька нововведень: раніше документ про освіту продублювати на регіональній мові можна було, лише відучившись в навчальному закладі з відповідною мовою навчання. Тепер же всі документи повинні публікуватися на двох мовах – державній і «одній із регіональних». На якій саме, сумніватися не доводиться. Крім того, пропонується змінити і мови оформлення текстів дисертацій та авторефератів – крім української на англійській або, звичайно ж, російській мовах. Мовляв, є в науці дисципліни, у яких на 22-му році життя незалежної України не до кінця сформована українська лексика. І не треба.

На жаль, те, як легко і просто була «пропущена» через Раду попередня версія закону, дозволяє давати поправкам Колесніченка досить високі шанси на успіх. Особливо з урахуванням нинішньої розстановки сил у парламенті. Була б відмашка.

Був ще один «троян», відомий висловом «…у Харківській області не буде ні донецької, ні львівської влади, буде тільки харківська влада, в Харківській області житимуть за своїми законами всі, хто вважає себе харків'янином!». Звали його – Євген Кушнарьов, але він, вчасно для багатьох, загинув на полюванні.  

Але от парадоксальна думка: ми самі, український народ, часто виступаємо у ролі «троянів». Українці стали дуже толерантними, більше ніж скандинави. У нашій країні народ спокійно сприймає нападки на територіальну цілісність та суверенітет. Крізь пальці громадяни України дивляться на паплюження прапора та національних святинь. Правоохоронні органи не захищають державні символи, а вимагають прибрати синьо-жовті прапори, аби «не було провокацій».

Лише наш народ мовчки дивиться на те, як споруджується і урочисто відкривається пам’ятник кату народів Йосипу Сталіну, а коли його нищать, то міліція тягне у в’язницю не провокаторів і україноненависників, а патріотично налаштовану молодь.

Українська мова в Україні проголошується міністрами і державними високопосадовцями «націоналістичною», «неповноцінною», «відрижкою», а народ мовчки витирається від плювка в своє обличчя.

У будь-якій країні Заходу за наругу над національними символами (чи за встановлення монументів національним мучителям, що є по суті те саме) передбачена невідворотна кримінальна відповідальність. Ми ж мовчки ковтаємо образи і сподіваємося що все обійдеться. Тому й живемо у безвладді та бідності, не захищаючи своєї гідності, свого права, свого життя.