Щоб помилки літа не зруйнували життя.

30 січня у репертуарі театру ім. Саксаганського з’явилася нова вистава за п’єсою Ярослава Стельмаха „Так закінчилося літо”, яка викликала неабиякий інтерес театралів

Я не люблю порівнювати різні види мистецтва і надавати преференції котромусь із них, та цього разу відступлю від свого правила. Проходячи повз афіші кінотеатру піймав себе на думці, що зараз кіно нагадує мені заклад фастфуду – ситно, нібито смачно, але якось невиразно і неоригінально. Йдучи до театру, я ніби заходжу у ресторан, де мене почастують стравою, яку я не зможу відтворити на своїй кухні. Нехай цей ресторан, у нашому випадку театр ім.. Саксаганського, і не має „мишленівських зірок”, та відчуття новизни і спогади про спожиті „наїдки” не покидають довго.

30 січня у меню (перепрошую, репертуарі) театру з’явилася нова позиція – вистава за п’єсою Ярослава Стельмаха „Так закінчилося літо”, яка викликала неабиякий інтерес театралів, що зайняли усі місця в залі, і сиділи на додатково поставлених стільцях. Перші хвилини вистави білоцерківці спостерігали трохи легковажно, навіть іноді зриваючись на сміх, потім… Потім стало тихо. В антракті люди уже обговорювали події, а під час другої частини обличчя стали дуже серйозними і на них відбивалася велика гамма почуттів. Чому?

Уявіть собі: літо, Америка. Америка – донедавна велика і могутня, а тепер просто велика. Чверть населення жебракує, чверть, перебуваючи у трудових таборах, будує за миску юшки хайвеї і залізниці, ще чверть живе у розкоші, а решта розвиває бізнес або грабує банки. Це крах. Крах Америки консервативної, де кожен іммігрант міг приїхати з доларом у кишені і стати мільйонером, де руйнуються вікові сімейні уклади мешканців Нової Англії. Так закінчується літо Сполучених Штатів… Такого літа, монументальний у своєму прямому і напрасованому двобортному костюмі, Олівер Краун (колишній романтик-бізнесмен, а тепер просто бізнесмен), наймає молодика, щоб той був компаньйоном його тендітному сину. Він покидає сім’ю в компанії студента на березі, не забуваючи при цьому „потиранити” перед від’їздом дружину, а потім вправляти їй мізки по телефону.

Ще молода і приваблива жінка, яка втомилася від всього на світі, а найбільше від колишньої себе, піддається настирним домаганням юного Джефа. В результаті сім’ї настає крах, бо син сповіщає батька про мамин адюльтер і починає її ненавидіти. Закінчилося їхнє літо… В’ячеслав Стасенко говорить, що ситуації краху винні всі персонажі п’єси, але по тому як грають актори я для себе зробив дещо інші висновки.

Олівер Краун, у виконанні Олексія Ткачука, довго вмовляє Люсі повернутися, бо без неї він не може прожити, торгуючи при цьому інтересами сина. Монументальний піджак у ці моменти теліпається на ньому, як на вішаку і загалом Олівер стає схожим на відвідувача специфічного клубу, де затягнуті у шкіру дівчата шмагають клієнтів по сідницях. Американський дуб виявився добряче підточений жуками-короїдами.

Олена Тетерук (Люсі), здається, витягувала на своїх тендітних плечах і неабиякому таланту всю першу частину вистави. Вона не дуже опирається, доволі субтильному у почуттях та тілом, Джефу і посилає під три чорти істеричного сина. У другій частині вона, солідна дама, намагається примиритися зі свої уже дорослим сином.

Тоні Краун, якого грає Максим Цедзинський, видається найбільш постраждалим у цій історії. Спочатку це дещо екзальтований, морально виснажений підліток, потім в’їдливий і цинічний чоловік. А спробуйте бути кимось іншим, коли тебе по черзі зраджують: друг, мати, батько. Крім того, у виставі саме Тоні повинен вирішити, замість дорослих, долю сім’ї. Чи здатен на мудрість тринадцятилітній хлопець? Напевно ні, хоча мужності у нього було набагато більше, ніж у батька. Загалом зіграти роль Тоні важко, адже такий надійний світ зламано, а свята мама перетворилася на зрадницю. Нерв у актора є, а самотності бракує.

Загалом, повертаючись до кулінарних термінів, видається, що акторам, як благородному вину треба пройти період бродіння і тоді вони будуть п’янити своєю грою (художній керівник, ніби досвідчений винороб такі речі розуміє), а сама вистава нагадує гостро-специфічний смак оливок та імбирю – ти не можеш при першій дегустації відчути його привабливість, але потім увесь час шукаєш нагоди їх покуштувати.

Стасенко подарував героям надію, на відміну від Ірвіна Шоу, де фінал неоднозначний, (та й взагалі письменник полюбляв вбивати своїх персонажів). Тінь батька примирює сина і матір, Тоні пише на перехресті доріг слово „Миротворець”, а у романі Тоні пише однозначно – „торговець”. Тоні не повернув матір, але повернув собі сина, сім’ю і майбутнє, він не став торгувати своїми почуттями.

Як безсумнівну режисерську знахідку треба відзначити персонаж бармена. Колоритний Роман Вдовика своїм мудрим голосом і всерозуміючим обличчям майстерно підкреслив драматизм і невисловлені почуття героїв.

Треба подякувати В’ячеславу Стасенку ось ще за що. Пам’ятаєте хіт гурту „БІ-2” про полковника, якому ніхто не пише. Текст пісні – маячня, але українці кинулися у книгарні, щоб перечитати Габріеля Гарсіа Маркеса. Тож думаю, що більшість глядачів підуть у бібліотеку і візьмуть до рук роман „Люсі Краун”.

Вистава торкається таємних струн людських душ. Її треба дивитися поодинці, у парі, сімейно і краще переглянути неодноразово. Можливо, ця вистава не навчить, як уникнути помилок, але обов’язково підкаже, коли треба підійти до коханої людини і просто сказати просте потрібне слово.

Чому я пишу цю рецензію. Скоро березень а там і літо недалеко. Життя повне як непорозумінь так і спокус. Чи не варто усім нам прислухатись до рідних і близьких, щоб помилки літа не зруйнували життя. Літо таке скороминуще.