Останнім часом постійно думаю про
те, як мало уваги журналісти приділяють звичайним людям. Для того, щоб
потрапити на сторінки шпальт ти маєш бути "кимось", зайняти посаду,
різко почати заробляти гроші, або, як мінімум, вміти дуже гарно говорити про
політику. Нікому не цікаві вчителі, водії, пожежники, санітари
в контексті їх звичайного життя, їхніх думок і спостережень.
Можливо,
хтось пригадає книги "Кроки по росі" і "Люди, яких я
пам'ятаю" радянського журналіста Василя Пєскова. В них він розповідає про
життя звичайних радянських людей, які просто живуть і мріють, і цікаві виключно
тим, що вони хороші люди, які роблять свою справу. Це якраз те, чого зараз так
не вистачає нашим людям для підтримки віри в себе.
Наші
українці дуже самотні. Вони читають про людей, які вибились кудись
"нагору" і думають: "От би й мені так". Вони не отримують
задоволення від того, що вчать дітей біології або замітають двір, бо їхню працю
ніхто не помічає. Вони мріють стати "голосом країни", можновладцем
або депутатом, але аж ніяк не хорошим вчителем, кухарем і кондуктором. Навіть
той, хто по молодості повірив, що це комусь потрібно, зрештою дуже
розчаровується, бо його ні за що не мають і принижують -
низькою заробітною платнею, відсутністю необхідного соціального пакету і так
далі.
"Наш
народ бидло і селюк!", - кричать журналісти, - "Наші люди - тупі
провінціали!", "Треба валити з цієї гнилої країни!". І люди
слухають, і вірять. Бо вони кожен день роблять свій маленький внесок у
функціонування величезної держави, лишаючись при цьому не лише непоміченими, а
і приниженими в усіх сенсах цього слова.
Душевна
радянська журналістика, яка бачила світле і хороше у звичайних людях, наче
розчинилася в повітрі без сліду. "Про що можна говорити з людьми, які не знають,
як заробляти гроші?", - так собі думає більшість.
Коли
переді мною постає питання, в кого взяти інтерв'ю, я завжди впадаю в ступор.
Політики, зірки естради та кіно абсолютно нецікаві, вони зациклені на
власному піарі та обсиранні інших і глибокі думки з'являються в їхніх головах
дуже рідко. Набагато більше задоволення я отримую від спілкування з
пожежниками, медиками, таксистами…
Колись
я випадково знайшла в інтернеті проект "Інтерв'ю з цікавими людьми", де звичайні жителі міста
розповідали про свої долі і спостереження над життям, я читала і не могла
відірватись, як, впевенена, і більшість тих, хто відвідав цю сторінку.
Любі
колеги! Не соромтеся любити людей своєї країни і повертати їм віру в себе!
Роззирніться навколо і ви зрозумієте, що вони того варті.