«А в сорок восьмому році ми говорили про те, що я мав їхати на Донеччину
забрати свою сестру, яка знаходилася в дитячому будинку. І при прощанні я
вперше побачив, відчув, коли батько сказав: «Юрку, нас тільки двоє осталося. Ми
повинні триматися», - що в нього задрижав голос. І дві сльози скотилося по його
щоках. Єдині його сльози, які я бачив. Це була остання наша зустріч, коли він
ще був живий. Ну, а наступна була уже після його смерті, коли мене привезли на
впізнання 5 березня 1950 року. Того п'ятого березня, ще десь так на ранньому
досвітку, перед тим, як у тюрмі піднімали, я тоді знаходився на Лонцького
(тепер будинок № 1 на вулиці Степана Бандери у Львові) в слідчому ізоляторі
МГБ. Будили нас о шостій годині. Але якраз перед тим я збудився. Відчув якусь
внутрішню тривогу. І вже не міг спати тої півгодини чи хвилин сорок, які
осталися до того, як почали будити. Після того почався звичайний тюремний
ранок. Правда, була неділя. На слідства не викликали. Був спокій. Десь біля
одинадцятої години прийшли по мене. Взяли, вивели на дежурку. Там я побачив
свого слідчого, а також ще одного з оперативників у ватяній фуфайці, в кирзових
чоботах. На поясі в нього був пістолет. Вони посадили мене до авта. Натягнули
кайдани. Правда, скували руки спереду. Повезли до Управління МГБ, яке
знаходилось на теперішній вулиці Вітовського, тоді Дзержинського. Завезли в
подвір'я. Там був ряд гаражів. Авто зупинилося біля одного з гаражів. Я
побачив, що туди заходять і виходять працівники МГБ. Потім мене завели в гараж,
великий, широкий. Я йшов прямо. Нараз мене різко повернули вліво. Я глянув і
побачив, що на соломі прикритий цельтою лежить чоловік. Мені не треба було
довго роздумувати, хто це. Як вони відкинули цельту, я побачив його в вишиваній
сорочці, файний, але босий. І досить мені було побачити ті ноги з високим
підбиттям, щоб відразу зрозуміти: батько. Мене підвели і сказали: «Бачиш?»
Сорочка була розстібнута. Очі відкриті, задивлені в далечінь. Обличчя спокійне.
Одна, ліва рука вздовж тіла, права рука зігнута лежала на грудях. На правій
скроні кіптява і кров. Не треба бути експертом, щоб зрозуміти: вистріл у скроню
впритул. Видно тільки недавно пістоль вийняли з руки. А під грудьми на білій
сорочці три або чотири червоні плями від автоматної черги... Отаким я бачив
батька востаннє. Я клякнув, поцілував його руку. Вони мене відірвали і знову
відвезли до тюрми. То була моя остання зустріч з батьком».
Юрієві Шухевичу на той час було 16 років, фактично все його подальше життя
пройшло по тюрмах і таборах, остаточно він вийшов на волю і повернувся в
Україну лише у 1989 р., втративши зір в більшовицьких катівнях.
Довідка:
Район підлягав блокуванню до 6.50 5 березня 1950 р. Був також підготовлений мобільний резерв на автомашинах в складі майже 350 вояків.Загальна кількість учасників операції становила до 1 тис. осіб і почалася вона близько 8.00 5 березня 1950 р. Коли група офіцерів Управління 2-Н і Львівського управління МДБ УРСР у супроводі бійців охорони підійшли до помешкання. Емдебісти розпочали розшук в будинку, хоч впевненості у них щодо присутності в цей час в цьому приміщенні Р. Шухевича не було. Почувши кроки на східцях, Шухевич вистрілив через дерев'яну перегородку «криївки» і з пістолетом в руках здійснив спробу прориву. При цьому він пострілом вбив начальника відділення Управління 2-Н МДБ УРСР майора О. Ревенка і збив з ніг полковника В. Фокіна, заступника начальника УМДБ у Львівській області. Але на виході з будинку він був поранений автоматною чергою. Щоби не датись в руки емдебістам, Роман закінчив справу пострілом у скроню.