Собаки гавкають – караван іде…

На такі роздуми мене (журналіста за професією) навіяли публікації, в яких навіть неприховано відчутною є рука замовника – потерпілого від підпалу авто. Один так оперативно вночі виконував замовлення, що опозиціонерами назвав членів Партії регіонів та без суду й слідства виніс вирок – замовник підпалу той, хто пообіцяв розібратися, ось і розібрався; інша – не загледілася, як винесла вирок людині, добре знаній у Гостомелі (Київська обл.), а ще дала купу фактів, перевірити які навіть не виявила бажання (жодного звернення до другої сторони, жодних запитів, навіть жодних телефонних дзвінків). До всього ж, одним помахом пера звинуватила депутатів селищної ради у прийнятті антинародних рішень. Яких? Та мабуть, що всіх без винятку. Хто захоче, той і буде розбиратися. Та хіба журналістика для того, щоб аудиторія розбиралася? Ні, журналістика – слуга аудиторії, яка несе їй інформацію, та ще й таку, якій можна довіряти. Тому й діють в усьому світі стандарти журналістики – інформація повинна бути точною, достовірно, перевіреною, об’єктивною, збалансованою тощо. Прикро, виявляється стандарти для одних, бажання заробити дивіденди на сенсації – для інших! А ті ж таки спроби депутатів домогтися спростування інформації та підготувати до публікації матеріали з об’єктивною, збалансованою, аргументованою інформацією – назвати цензурою та ще й таку «полеміку» роздути, підписи у журналістської спільноти збирати на підтримку журналістів. Це правильно, захищати журналістів треба, але ж не тих, хто свідомо порушує стандарти та ховається за «цензурою» Як довго українській аудиторії будуть підносити замовлену інформацію (джинсу) та ще й ховатися за слова: руки геть від журналістів! Ні цензурі!

Журналістів прийнято називати сторожовими псами демократії. Так, це їх професійний обов’язок відстоювати інтереси суспільства, інформувати суспільство, але жодним чином не «підливати масла, щоб вогнище спалахнуло»…, не перекручувати інформацію на чиюсь користь, а тим більше, не дозволяти себе використовувати.

Народжується цуценя, росте при мамі, а потім його доля залежить від того, у чиї руки – до якого господаря, він потрапить. Чи буде господар його годувати тільки за те, що у нього собака є; чи за те, що вона робить, залежить і місія самої собаки – гавкати, аби всі чули, що у дворі є пес, чи охороняти господаря від зазіхань злодіїв, чи гавкати тоді, коли господар дасть команду «Чужий». Правильно навчений пес без роздумів буде гавкати на чужого, адже так привчив його господар, який за це його і годує. 

Парадокс і біда для «навчених» журналістів, які справді повинні бути сторожовими псами демократії, – вони змушені «гавкати» тільки на того, на кого вказав господар, або замовник матеріалу, а чи це вже «чужий», чи той, хто завітав в гості, чи той, хто просто несе якусь вісточку – собака не аналізує – він виконує завдання господаря. 

Та ні, не всі журналісти мов ті надресировані пси, гавкають по команді господаря. Декотрим собакам вдається мати від природи дар доброго «нюху», тому й не господар керує собакою, а собака бере слід і веде за собою господаря. У журналістиці – це проведення журналістського розслідування. 

Маленький лікнеп. Хочеться нагадати, що пріоритетом жанру журналістського розслідування, насправді, є не розкриття прихованого, а інформування суспільства про об'єктивний стан справ, поширення вкрай необхідних фактів. Термін "розслідування" означає всебічний розгляд, вивчення фактів, подій, проведення досліджень, тобто визначення обставин, пов'язаних із якимись подіями. [Нікітіна Н.В. Специфіка журналістського розслідування: основи жанру й методу. Електронний ресурс. Режим доступу: http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=2326]. 

Є ще одне трактування журналістського розслідування, яке подає нам, журналістам ПравдаPRO (http://www.pravdapro.org/teleshkola/zhurnalistske-rozsliduvannja-v-tb-formati.html): «Журналістське розслідування не просто відповідає на запитання: Хто? Що? Де? Коли? Як? Чому? а йде значно далі, і дає відповіді на запитання: Хто справді є головною дійовою особою події? Що саме відбулося? У якому точно місці це сталося? Чим саме займалися учасники цієї події? Як функціонує система, яка дала поштовх події? Чому це могло статися?»

«Слід визнати, що не кожен журналіст здатний якісно й ефективно провести «розслідування» вчиненого злочину, про який йому стало відомо. Для цього потрібен значний час, життєвий і професійний досвід, цілеспрямованість і працелюбство», – зазначає у своїй праці «Журналістське розслідування правопорушень: загальна характеристика та поняття з точки зору правознавства» Сущенко В.М. (http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/NaUKMA/law/2011_116/06_sushchenko.pdf), продовжуючи при цьому, – Здійснюючи розслідування, журналістам важливо не забувати, що з усіх принципів журналістики насамперед гуманізм, правдивість і об’єктивність є базовими для етичних норм – регуляторів поводження журналіста в соціальному середовищі. Головна вимога до них: писати тільки правду, не допускати неточностей і помилок під час дослідження та «розслідування» подій, ситуацій, конфліктів, явищ, – використовуючи при цьому дозволені суспільною мораллю і чинним законодавством методи і засоби отримання та поширення інформації. Порушення журналістами цих вимог веде не тільки до втрати професійної репутації, а й до можливої моральної та юридичної відповідальності».

Шкода, та не кожен пес має той природний дар «нюху», та й не кожен господар вчить його тому, щоб він мав здатність брати слід та вести свого господаря до місця, де ховається злодій. Частіше вчить одного – гавкати голосно по команді «Чужий». 

На превеликий жаль, не кожен журналіст має таку здатність («нюхати»), щоб писати об’єктивно, правдиво, тим більше тоді, коли господар «дає команду» зовсім іншу – пиши так як я кажу (мовляв, нічого страшного, що це неправда, нехай ще спробують довести це). І голодний «пес демократії» пише те, що замовляє господар, бо пам’ятає життєву істину – не напишеш – не отримаєш гроші, не прокормиш сім’ю. 

Маючи нерозвинений дар «нюху», пес може мати іншу здібність – «чути голос чужого», «бачити його ауру», «чути запах» і відчувати, що несе незнайома людина – небезпеку чи добро. І вже після цього вчиняти дії: нападати, чи обережно попереджати – стій, тут я на сторожі, доведи, з якими намірами ти прийшов. Найчастіше, саме цього домагаються господарі своїх псів – не накидатися на людину, а попередити її.

Шкода, але й не у всіх журналістів присутній дар відчуття – де правда, де брехня, та ще й відверта, не всім журналістам щастить працювати на того господаря, мета якого відстояти правду, а не власні інтереси, подати об’єктивну інформацію, а не таку, що вигідна тільки йому – господарю. Такі викликають простий людський «жаль», бо є серед журналістської спільноти ті, хто навіть «грошовитому» господарю мають мужність сказати: «Так подавати не можна, для годиться, давайте я бодай зроблю вигляд, що подаю збалансовану інформацію, давайте я хоча б запитаю у другої сторони, що вони думають з цього приводу, нехай не коментують, але тоді ніхто не зможе «закид» зробити – я подав незбалансовану інформацію. Адже для мене основне – дотримуватися стандартів журналістики». 

Ні, не у кожного «найманого» журналіста є мужність заявити про свої принципи у написанні матеріалу. Що вже й казати про тих, у кого немає постійного місця роботи в редакції (бо таких не кожна редакція й бере, більшість редакцій мають потребу у журналістах високопрофесійних, для яких власна честь і гідність буде перегукуватися з честю і гідністю редакції, зрештою й аудиторії). Як правило, такі «безхатченки» журналісти готові публікувати будь-які матеріали, аби грошенят заробити. Чи можемо ми їх засуджувати, чи жаліти? 

А що роблять з собакою, який кидається на людей, кусає їх? Господаря притягують до відповідальності, а пса – дуже часто присуджують йому страту за невміння себе поводити цивілізовано. 

То що ми повинні робити з тими журналістами, які «кидаються» на людей без аргументів, без доказів, прикриваючись Законом України «Про інформацію» – мовляв, це мої оціночні судження, які я відокремив від фактів. А те, що це наклеп, то йдіть до суду і там відстоюйте, доводьте. 

Така позиція нагадала закінчення одного анекдоту: «Тепер нехай він доведе всім, що у нього син, а не донька». 

Інформація!? Що ж це за річ така?! Використовує її кожен як хоче, «крутить» нею як заманеться?!. Чи ні? Здається у тому цивілізованому світі, куди ми так прагнемо прийти, досконало розуміють терміни: «достовірна інформація», «збалансована подача інформації», «об’єктивність», «неупередженість». 

Невже ми знаходимо собі виправдання – так ми ще ж не демократична країна, ми лише вчимося бути нею, а на стадії навчання дозволено трактувати будь-які поняття як нам хочеться, адже народ сказав колись до нас: тільки час нас розсудить. Будемо чекати того часу чи спробуємо зараз будувати цивілізоване суспільство?!

…Ні, я не забула про пса. Інша справа, про якого хочеться більше говорити – про того, хто вміє вірно дивитися в очі господарю і вести його за собою, попереджаючи про небезпеку, чи того, який дивиться в очі, і ні секунди не вагаючись виконує команду, навіть і безглузду – порви людину, я тобі за це плачу – як і заплачу за твоє життя. 

А господар журналістові скаже: «Не бійся, пиши, бо будь-які вимоги до спростування ми перекрутимо так, що буде виглядати, як цензура». 

Тому і маємо в Україні нашій істинне втілення в життя мудрості: «Собаки гавкають, караван іде»…