Як я позбувся "дня побєди"

Навіть не віриться, що раніше це було моє улюблене свято...

В дитинстві я дуже любив День Перемоги. Не знаю, чого тут було більше - дитячої безпосередньості чи дії  потужного пропагандистського апарату. Чи суто хлопчача любов до гри у "войнушки". Мабуть, одне накладалося на інше. 

Навіть у піонерському дитинстві раз вистояв під сонцем тричі по 25 хвилин у почесному караулі. Я непогано вчився, а в караул відбирали відмінників і хорошистів. Наступного дня боліла голова.

"Якого хріна така честь, від якої лише головний біль?" - подумав я. Наступного року мене не відібрали в караул і я зітхнув з полегшенням. 

В старших класах дізнався, що мій дід був розстріляний в 1937 році. Потім, перебираючи підшивки старих літературних журналів (батьки свого часу виписували "Роман-газету", "Новый мир", "Москву"), зробив іще кілька відкриттів. У нас був номер роман-газети з повістю Солженіцина "Один день Івана Денисовича", котрий більшовики не встигли конфіскувати, бо був у нашому приватному володінні, а не в бібліотеці. Це було откровення (Солженіцин тоді ще не був тошнотно-православним "понурим лайном", яким став пізніше). Не меншим одкровенням був роман "Барельєф на скелі" Алдан-Семенова. В кінці там був вірш про трибунал над сталінізмом. 

Вразило. Після того навіть не спав всю ніч - пережив те, що називалося "розрив шаблону" - не міг допетрати, як люди могли йшли захищати державу, яка об них просто витирала ноги? І більш за те - залишатися патріотами цієї держави і не відповісти їй тим же?

Потім - круїзна подорож на пароплаві "Адмірал Нахімов" (колишній "Берлін" - зараз на дні Чорного моря). Батько вистарався на путівки, заплативши за кожну 240 р. - шалені за тих часів гроші. Нашим сусідом по каюті був Василь Іванович - реальний ветеран війни. Його було цікаво слухати, бо розповідав те, чого не було в підручниках. В тому числі жахливі речі. Розповідав, як узимку в 1945 бачив жахливий дорожній вказівник - мертва гола дівчина, покрита шатом льоду, яка тримала в руці вказівник із фанери "На Німеччину". "То її хтось із "наших" згвалтували, потім облили на морозі водою, доки не змерзла, і зробили з неї такий вказівник", - оповідав він. Не вірилося. Просто на голову не налазило. А ще Василь Іванович порадив мені не йти служити в армію, "бо там бруд" (доля однак розпорядилася в інший спосіб) - до речі, так само говорив і мій покійний дядько, який теж воював у Червоній Армії, мав бойові ордени, але помер від алкоголю.   

Я після того ще не став печерним антикомуністом, як зараз - але принаймні вже тоді, в 10-му класі середньої школи подумав: якби ці люди, про яких писали Солженіцин і Алдан-Семенов, прагнули помститися за зазнані ними репресії в будь-який спосіб, хай навіть і перейти на бік ворога - я би їх не засуджував. Принаймні передивляючись іще раз фільм "Фронт без флангів" (тупа пропагандонська стрічка, яку навіть участь мого улюбленого все ще на той момент Вячеслава Тихонова в головній ролі не рятувала), де в першій серії діяв якийсь окруженець перейшов на службу до німців, я мимоволі почав визнавати за ним право вчинити саме так. У того окруженця (прізвище, здається, Лисенко), на мою думку, принаймні були підстави так зробити, оскільки радянська влада його розкуркулила. А, як відомо, "ворог мого ворога - мій друг". Відтак дії Лисенка, чи як його там, виглядали для мене, шіснадцятирічного, цілком логічними. Якщо в тебе щось відбирають - ти маєш моральне право повернути це. Не виходить - значить, мстишся тим, хто тебе позбавив того, що ти мав. 

Лише сама ця думка була привабливою в усій своїй крамольності. Хоча сам по собі "новий порядок" від гітлерівців ажніяк не виглядав привабливим, навіть попри їхні привабливі мундири.

Пісні Висоцького про війну вражали своєю чесністю, хоча він не воював. Завдяки їм я і досі більш-менш сприймаю "радянський бік" війни - але через призму таких пісень, як "Тот, который не стрелял", "Штрафные батальоны", "Як-истребитель" та інших. Але на урочистостях вони ніколи не звучали. Не звучать, до речі, і досі. Втім, це й добре - занадто чесні для "побєдобєсія".

Роман Ремарка "Час жити, час помирати", який я прочитав уже студентом, був одкровенням - виявляється, німецькі солдати теж люди. Я почав співчувати Греберу, і взагалі деякий час дивився на війну з "протилежного" боку. Приміряв його ситуацію на себе, думав, як би я діяв на його місці. Я відчував себе Гребером, солдатом вермахту, котрому насправді йшлося про те, аби повернутися додому, решта не мала значення.

Основним висновком тоді було: війна, за великим рахунком, справді брудна річ, і відтак "з погляду вічності" абсолютно не має значення, на чиєму ти боці. "Справедливі" чи "несправедливі" війни, на які комуністи ділили всі збройні конфлікти - то взагалі "дєтскій лєпєт на лужайкє". Ти єдино сам маєш визначати, що тут є справедливість для тебе особисто, а що несправедливо, і діяти відповідно.

Тобто ти сам вирішуєш, з ким ти. Якщо взагалі хочеш із кимось бути. 

Як я з такими думками відслужив в Радянській Армії - сам дивуюся.

А відслуживши, повернувся звідти "конченим" пацифістом, переконаним, що "єслі война", то на мене ця армія і ця держава, яка корчить з себе мою "родіну" за допомогою свого пропагандонського апарату, може не розраховувати. Це не та "родіна", яка варта мого життя. Благо, в силу своєї служби мені доводилося слухати "ворожі голоси" кожного дня - з того часу вони для мене були основними джерелами інформації і, за великим рахунком, правди. 

Потім - шокуюча правда про війну, яка пішла валом з часів "перебудови". Це вже було навіть більше, ніж передачі радіо "Свобода" чи "Голос Америки" - цих джерел правди. Я досі переконаний, що загальна кількість жертв СРСР в радянсько-німецькій війні складала не менше 46 млн - разом з померлими з голоду, репресованими, розстріляними "за боягузство".  Я тепер точно знаю, що Варшаву ніхто не звільняв - німці самі пішли, а червоні самі прийшли в уже зруйноване місто, і медаль "За звільнення Варшави" - абсолютно "дута" нагорода. Що жителі Ольштина червоних пам'ятають лише тим, що вони спалили місто, і лише завдяки ксьондзу Яну Хановському його вдалося врятувати від остаточного знищення "визволителями".

То зрозуміло, що на війні були всякі випадки. Але на жодній стороні не було вповні чистої совісті. З іншого боку, і у червоних, і у німців були ті, хто, всупереч звірячим обставинам, зміг зберегти людське обличчя. 

Тим, що кияни досі можуть слухати оперу в Національній опері ім. Шевченка, вони зобов'язані солдатам вермахту, які, ризикуючи життям, знешкодили міни, закладені там більшовиками при відході з Києва.

Те, що Краків не злетів у повітря - заслуга підпілля, в тому числі червоного.

Але, попри те, жодна з воюючих сторін мені не близька. Якби я все ж таки мав вибір, то віддав би перевагу британським королівським ВПС. Суто з погляду естетики.

Відтак мені не важливо, на чиїй стороні був той чи інший ветеран (справжній ветеран, я маю на увазі) - головне, що він вцілів. І вже через це він - переможець. Хай навіть і нікого не вбив.

Але це не моє свято. По-перше, це не моя війна, бо я не воював. Мої ровесники - також. Тому мені нікого з ним вітати і якщо мене з ним хтось вітає, для мене це звучить дико. По-друге, 9 травня - суцільне лицемірство: держава не хоче примиряти людей, які воювали по різні боки, а навіть "правильним" ветеранам не може забезпечити гідний рівень життя і вважає, що від них раз на рік можна відбояритися прісним варевом і халявним бухлом.

А головні переможці - не лише США (які ще й Червону Армію на собі тягнули своїми ленд-лізами), Англія чи звільнена Франція, чи відроджена Польща - а ще й Німеччина, Італія і Японія. Останні три країни змогли зробити відповідні висновки, очиститися і демонструють такий рівень життя, індустрії і культури, про які  Росія, яка нині корчить із себе головного переможця (а і нинішня Україна з її владою - теж), навіть не може мріяти.

А найголовніше - країни "осі" давно вже ні з ким не воюють. 

А от "переможці" досі махають кулаками після своєї "перемоги". Котра, виявляється, окрім них самих, більше нікому в світі не потрібна. У світу інших проблем - валом.  

"От ненужных побед останется усталость, если завтрашний день не сулит ничего" (А. Макаревич).

Вибачте, але все це - без мене.