Заборонене кіно

17 травня 1990 року Всесвітня організація охорони здоров’я виключила гомосексуалізм з Міжнародного класифікатора хвороб. Цей день відзначають як Міжнародний день протидії гомофобії.

Напевно вже зрозуміло, що я підтримую думку, що дискримінація за ознакою сексуальної орієнтації в Україні існує, хоча б тому, занадто далеко зайшли законопроекти, які ставлять поза законом соціальне життя ЛГБТ і їх право бути рівними членами суспільства. За них проголосували депутати, їх підтримують церкви, завдяки їм у наш лексикон увійшло слово «пропаганда гомосексуалізму», хоча що це таке, ніхто достеменно пояснити не може. Згадані законопроекти і вся "антипропагандна" риторика зачіпають не лише згадані меншини, але й багатьох тих, хто просто любить «інше» мистецтво і літературу. І це все тому, що занадто багато в тому світі, («іншому» для нас і «нормальному» для інших), змістів і образів, які сприймають гомосексуальність як звичайну, нормальну і позитивну частину нашого життя. Отож, поки ще нічого не трапилося з тими законопроектами, а може й не трапиться (занадто вони вже шизоїдні навіть на правову культуру нашої окраїни), трішки про кіно.

У 1983 році, коли гомосексуалізм ще вважався ментальним відхиленням, 20-річний американський хлопець на ім’я Бобі кинувся з моста під колеса вантажівки. Напевно, ця подія залишилася б тривіальним прикладом суїциду, якби не його мама. Мері Гріффіт довго намагалася лікувати хлопця, як то й у нас хочеться – психіатрією і релігією. Вже пізніше вона скаже: «Тепер я знаю, чому Господь не вилікував Бобі …. бо ж нічого неправильного у ньому не було». Потім вона стане активною учасницею руху підтримки батьків, сімей та друзів гомосексуалів та лесбійок, організовуватиме локальні гей-паради і виступатиме з промовами в конгресі США.

Через шість років після самогубства Бобі журналіст Лерой Ааронс, який до того часу особливою прихильністю до геїв і лесбіянок не відзначався, отримав завдання провести дослідження про ситуацію геїв і лесбіянок в журналістиці. І тут він натрапив на статтю, в якій описувалася історія Мері і Бобі. Ааронс знайомиться ближче з історією і видає книжку «Молитви за Бобі: примирення матері з самогубством сина-гея». У 2009 році режисер Рассел Малкехі знімає за мотивами книжки фільм. Ця історія навіть не про Бобі, а про Мері, яка лише після смерті сина усвідомлює, що її віра не дозволила прийняти сина таким, яким він був. Мері й далі залишається релігійною людиною, розуміючи хибність своїх дій, усвідомлює, що її розум, скований вірою, все рівно вбив би Бобі, швидше чи пізніше. Внутрішні зміни Мері суголосні з пережиттями самого Лероя Ааронса, який довгий час відкрито виступав проти маніфестації сексуальної орієнтації в журналістському середовищі. Потім він став засновником Національної асоціації журналістів – геїв і лесбійок».

19 лютого цього року на радіо «Львівська хвиля» у стьобній рубриці РАГУ появився далеко не жартівливий сюжет. Слухачка звернулася з проханням вплинути на її знайому, яка слухає радіо і довіряє ведучим. Сюжет такий, як і в історії Бобі і Мері: син признався мамі, що йому подобаються хлопці, а ця почала його водити по лікарях і монастирях. І тут я процитую: "Останні три тижні Юрчик пробув у якомусь монастирі …. Повернувся зовсім іншим. З позитивного, веселого і дотепного юнака перетворився на якесь зашугане, замкнуте, бліде звірятко, яке не виходить зі своєї кімнати. Тепер вона [мати] репетує я, каже: "Що я наробила зі своєю дитиною?». Як журналісти працювали в ефірі з ситуацією, можна послухати тут (https://soundcloud.com/velykyy/19-02-2013). Насправді вони молодці – у Львові мало хто на таке наважиться. Але історія з Бобі трапилася в США 30 років тому, і такі історії щось в цій країні почали міняти. І ці 30 років – це мінімальний культурний розрив між «нами» і «ними».

Чи варто цей розрив зменшувати? Я не знаю. Але кожен політик, священик чи інша публічна людина повинен просто усвідомлювати – словесні танці навколо того, що «ніхто їх не дискримінує, просто нехай не висовуються, це ненормально», можуть привести до вчинків, які матимуть для когось цілком реальні наслідки. Люди вірять політикам, священникам і поп-ідолам. І вірять не тому, що вони такі хороші, а тому, що у них є ресурси для формування цієї віри.