Власник сторінки
http://www.nohatespeechmovement.org/
17 травня 1990 року Всесвітня організація охорони здоров’я виключила гомосексуалізм з Міжнародного класифікатора хвороб. Цей день відзначають як Міжнародний день протидії гомофобії.
У моєму текстовому редакторі ці
слова постійно виправлялися на «фонію», аж поки я не
додала їх в словник вручну. У моєму інформаційному полі новини зі смаком фобій
хаотично переплітаються з текстами, які стараються нести месседжі антифобії. І
в першому, і в другому випадках усі доступні мені аргументи вже висловлювалися
кимось іншим. Максимум, що я можу зробити, це щось підтримати або не
підтримати.
Напевно вже зрозуміло, що я підтримую
думку, що дискримінація за ознакою сексуальної орієнтації в Україні існує, хоча
б тому, занадто далеко зайшли законопроекти, які ставлять поза законом
соціальне життя ЛГБТ і їх право бути рівними членами суспільства. За них
проголосували депутати, їх підтримують церкви, завдяки їм у наш лексикон
увійшло слово «пропаганда гомосексуалізму», хоча що це таке, ніхто достеменно
пояснити не може. Згадані законопроекти і вся "антипропагандна" риторика зачіпають не лише згадані меншини, але й
багатьох тих, хто просто любить «інше» мистецтво і літературу. І це все тому,
що занадто багато в тому світі, («іншому» для нас і «нормальному» для інших), змістів і образів, які сприймають гомосексуальність як
звичайну, нормальну і позитивну частину нашого життя. Отож, поки ще нічого не трапилося з тими
законопроектами, а може й не трапиться (занадто вони вже шизоїдні навіть на
правову культуру нашої окраїни), трішки про кіно.
У 1983 році, коли гомосексуалізм
ще вважався ментальним відхиленням, 20-річний американський хлопець на ім’я Бобі
кинувся з моста під колеса вантажівки. Напевно, ця подія залишилася б
тривіальним прикладом суїциду, якби не його мама. Мері Гріффіт довго намагалася
лікувати хлопця, як то й у нас хочеться – психіатрією і релігією. Вже пізніше вона
скаже: «Тепер я знаю, чому Господь не вилікував
Бобі …. бо ж нічого неправильного у ньому не було». Потім вона стане активною
учасницею руху підтримки батьків, сімей та друзів гомосексуалів та лесбійок, організовуватиме
локальні гей-паради і виступатиме з промовами в конгресі США.
Через шість років після
самогубства Бобі журналіст Лерой Ааронс, який до того часу особливою
прихильністю до геїв і лесбіянок не відзначався, отримав завдання провести
дослідження про ситуацію геїв і лесбіянок в журналістиці. І тут він натрапив на
статтю, в якій описувалася історія Мері і Бобі. Ааронс знайомиться ближче з
історією і видає книжку «Молитви за Бобі: примирення матері з
самогубством сина-гея». У 2009 році режисер Рассел Малкехі знімає за мотивами
книжки фільм. Ця історія навіть не про Бобі, а про Мері, яка лише після смерті
сина усвідомлює, що її віра не дозволила прийняти сина таким, яким він був.
Мері й далі залишається релігійною людиною, розуміючи хибність своїх дій,
усвідомлює, що її розум, скований вірою, все рівно вбив би Бобі, швидше чи
пізніше. Внутрішні зміни Мері суголосні з пережиттями самого Лероя Ааронса,
який довгий час відкрито виступав проти маніфестації сексуальної орієнтації в журналістському середовищі. Потім він став засновником Національної асоціації
журналістів – геїв і лесбійок».
19 лютого цього року на радіо «Львівська
хвиля» у стьобній рубриці РАГУ появився далеко не жартівливий сюжет. Слухачка
звернулася з проханням вплинути на її знайому, яка слухає радіо і довіряє
ведучим. Сюжет такий, як і в історії Бобі і Мері: син признався мамі, що йому
подобаються хлопці, а ця почала його водити по лікарях і монастирях. І тут я
процитую: "Останні три тижні Юрчик пробув у якомусь монастирі …. Повернувся зовсім
іншим. З позитивного, веселого і дотепного юнака перетворився на якесь зашугане,
замкнуте, бліде звірятко, яке не виходить зі своєї кімнати. Тепер вона [мати] репетує я, каже: "Що я наробила зі
своєю дитиною?». Як журналісти працювали в ефірі з ситуацією, можна послухати
тут (https://soundcloud.com/velykyy/19-02-2013).
Насправді вони молодці – у Львові мало хто на таке наважиться. Але історія з
Бобі трапилася в США 30 років тому, і такі історії щось в цій країні почали
міняти. І ці 30 років – це мінімальний культурний розрив між «нами» і «ними».
Чи варто цей розрив зменшувати? Я не знаю. Але кожен політик, священик чи інша публічна людина повинен просто
усвідомлювати – словесні танці навколо того, що «ніхто їх не дискримінує,
просто нехай не висовуються, це ненормально», можуть привести до вчинків, які матимуть для когось цілком реальні наслідки. Люди вірять політикам, священникам і поп-ідолам. І вірять не тому, що вони такі хороші,
а тому, що у них є ресурси для формування цієї віри.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.