Корупція: мій погляд. Розділ 1. Навіщо потрібен державний реєстр лікарняних

Я завжди був переконаний, що найгіршим засобом боротьби з корупцією в Україні є саме БОРОТЬБА: жорсткі норми Кримінального кодексу, широкі повноваження правоохоронних органів, перевірки, декларації і таке інше. Все це, мабуть, діяло б, якщо б саме не було пронизане корупцією. Іншими словами, чи може побороти корупцію держава, яка сама є і першоджерелом, і "споживачем" корупції? Багато хто говорить, що для подолання корупціі необхідна якісна закоодавча база, тобто гарні закони. А яка ж різниця, які закони не виконувати - добрі чи погані.

Інша проблема - ми зациклені на уявленні про корупцію як про "хабар за те, щоб щось було зроблено (виділення земельної ділянки) або навпаки - не зроблено ("відкос" від армії)".

Натомість я хочу запропонувати дещо новий погляд на корупцію в Україні та шляхи їі подолання. Свої думки вирішив оформити у цикл публікацій, які гучномовно назвав "Корупція: мій погляд". Перший розділ циклу вирішив присвятити питанню лікарняних у сфері державної служби...

Державна служба - це майже завжди праця понаднормово: і після шостої, і у вихідний день. Особливо це стосується керівників. Вони приходять на роботу і з температурою, і з головним болем, і з сімейними проблемами. Але дивина - як тільки починаються перевірки чи просто проблеми "нагорі", очільники державних установ "не гидують" вдаватися до найпопулярнішого засобу самозахисту - йти на лікарняний. Лікарняний для державного службовця керівної ланки - стовідсотковий захисний механізм (відповідно до Кодексу законів України про працю працівника не можна звільнити з роботи, якщо він перебуває на лікарняному - ні губернатора, ні керівника районної податкової).

Можу зробити сміливе припущення, що 90 % відсотків лікарняних державних службовців та працівників бюджетної сфери (мова йде про керівну ланку) - це нахабна корупція з метою вберегти своє робоче місце. Прикладів безліч. Взяти хоча б сюжети з новин, коли журналісти хочуть взяти інтервью у якогось директора підприємства, а він одразу опиняється на лікарняному.

Яке рішення? Дещо нестандартне, але, як мені здається, доволі ефективне: створити Державний реєстр лікарняних державних службовців і працівників бюджетної сфери, до якого заноситимуть інформацію про дати і тривалість лікарняних посадових осіб. Більше нічого не треба.

Тоді суспільство (а саме суспільство, а не прокуратури та служби безпеки!) зможе відслідкувати: 

1. Скільки разів посадова особа була на лікарняному.

2. Тривалість лікарняних.

Суспільство має право це знати вже хоча б тому, що на період лікарняного (коли особа не приносить користі державі) платники податків продовжують викладати зі своїх кишень кошти на заробітні плати. 

І тоді ми подивимося, хто скільки "хворіє". З однієї сторони, якщо така посадова особа дійсно багато хворіла, а не прикидалася, тоді постає питання: чи можна такій посадовій особі з таким уразливим здоров'ям працювати в органах прокуратури чи, скажімо, вирішувати питання національної безпеки? З іншої сторони, якщо керіник органу державної влади чи бюджетної установи хворіє одночасно з перевірками фінансової інспекції чи податкової - що ж то за такий керівник? Керівник, якому нічого боятися, відповідатиме на запитання перевіряльників, а не ховатиметься!

Доступ до такого реєстру повинен бути відкритим. А наприкінці кожного року, наприклад, на основі даних реєстру можна буде зробити статистику: хто з чиновників хворіє найбільше, у якій сфері і таке інше. І тоді суспільство зможе зробити висновки, що і стане якісним інструментом боротьби з корупцією...