Звалище української сучасної музики

Україна споконвіків славилася пісенністю свого народу. Наша пісня – то наша душа.

Проте з набуття незалежності сформувалася могутня деградаційна течія шоу-бізу, що зносить у небуття милозвучність, колоритність, сенс традиційних співанок. Та, власне, відбувається знищення символічних альфа й омеги нашої Неньки. 

Ми живемо у час поп-культури, світ якої вибудовується, як малий по відношенню до великого. Цей малий світ повинен корелювати з великим. Але так, можливо, є за кордоном. У нас же все відбувається за традиційним сценарієм: намагаємося йти в ногу з часом, проте чи то перебільшуємо, чи то не дотягуємо. Із шоу-бізнесом українська «культурна еліта» точно переграла. Підтвердженням цього – його страхітливі виродки. Сучасна пісня, як мода у 1990-х на блискучі лосини й ангорові капори: пасувало чи не пасувало – усі їх носили. Безглузде «Гей, гопа-гопа, дєвочки, ай лов’ю, давайте, дівчата, займатися любов’ю!» або «Мы девчонки русских олигархов, ничё нас не колышет, мы уважаем бабки» наспівують, регочучи вигукують і цитують бодай не в кожному закутку. Тобто «піпл хаває».

А чим же той всеїдний люд годують? У своїй великій їдальні, засмальцьованій скупістю нот і слів, шоу-бізнес надає абсолютну перевагу темі кохання і «бабосів». Про перше співають не як про почуття загалом – просто риму легко добирати до слова «любов». Тут вам блискучі й неперевершені «любов-кров», «любовь-морковь», а ще щось у дусі «он обидел, слез не видел», – таким лайном набивають мізки пересічного українця.

Раніше пісні супроводжували нас з дитячої колискової до проведення в останню путь. Працюючи у полі чи на заводі, святкуючи чи сумуючи за чимось, люди співали. Тоді ще були пісні, що розчулювали. Проте нині могутнє звалище грандіозного шоу-бізу не дає жодної надії на зворушливість і мелодійність. Воно душить і знущається над українцями. Від нього смердить помиями недоумкуватих текстів, клоунадою співочих колективів і тотальною розбещеністю.

Така масова культура робить своїх рабів неспроможними до інтелектуальної дискусії та знівечує їхні моральні принципи. Адже про що можна говорити, коли концерти Потапа та Насті Каменської, гуртів «Dress Code», «Дзідзьо» та інших виконавців відбуваються перманентно з аншлагом! Люди свідомо йдуть слухати «Я персона вип-вип, у меня есть джип-джип, обгоняю, подрезаю, все сигналят бип-бип!», «Ты достал меня, пошёл-ка ты друг на... А что я такого сказала? Ла-ла-ла-ла-ла… А что, я тебя разыграла?!», «У-у-у,у-у-у,у-у-у! Я хочу, хочу, хочу, хочу ту малу!», «Мы звезды, мы фишки, мы нравимся тебе, а я оРуРу РуРу РуРу руки вверх, вместе с нами все!».

Так прихильникам попси нав’язують помилкову систему цінностей: персони «віп», джипи, дівчата, – загалом, оголена замурзана деградація. Окрім цього українські метри поп-культури вирішили, що доречно буде поцупити в американців образ барбі, і на її зразок облаштувати своїх співачок. Процес барбізації проходить успішно! Нині образ ляльки закарбовують у свідомості наших жіночок, як ідеальний, бажаний, якого необхідно наслідувати. А хлопці тільки й бажають, щоб з ними поряд була довгонога струнка маріонетка.

Україна на сьогодні поки що не спромоглася на створення якісної музичної поп-культури.  Вона просто споживає інші її зразки (західні чи російські). Щодо своїх спроб – то вони зазнають фіаско. Сучасний попсовий світ шоу-бізнесу дуже хворий, а тому і дітища його не здорові. Вони кволі, недолугі, розумово відсталі й відверто бридкі.