Українська медицина — місія неможлива?

Коли в Україні говорять про нове “покращення”, то часто ці розмови супроводжуються іронією — от, мовляв, “професіонали”, в черговий раз довели свою безпорадність.

Але часом стає зовсім не до жартів, особливо тоді, коли мова заходить про здоров’я людей.

Нещодавно на телебаченні вийшов  сюжет про роботу швидкої допомоги в одному з містечок Донецької області. В ньому йдеться про те, що лікарі відтепер не гарантують порятунку своїм пацієнтам. На станції “швидкої” немає знеболюючих препаратів та необхідного медичного обладнання. Старенькі автомобілі лікарям іноді доводиться штовхати, щоб таки потрапити на виклик. Самі дзвінки від хворих приймають навіть водії, а вночі у “швидку” можна взагалі не додзвонитися, оскільки було скорочено єдиного диспетчера!

Нагадаю, що все це відбувається після так званої медичної “реформи”. Влада в своєму стилі відрапортувала, що українці задоволені змінами. Але що ж відбулося насправді?

Як завжди, все звелося до “оптимізації”, тобто скорочення витрат з держбюджету на медицину, і, водночас, посилення вимог до лікарів, які тепер дійсно не в змозі виконувати свої функції. Останнє добре видно на прикладі вже близького мені і добре відомого м. Ірпінь під Києвом.

Так само як і в інших регіонах під скорочення тут потрапили механіки, тобто, ремонтувати техніку, автомобілі “швидкої допомоги”, нікому. Та й нічим, оскільки навіть працівникам, які залишилися в штаті, запасні частини доводиться купувати за власний рахунок! Централізовано ресурси на це практично не виділяються.

Встановлений норматив — за 10 хвилин приїхати за викликом — в місцевих умовах є просто нереальним. Тому що, скажімо, доїхати до селища Ворзель, яке входить до Ірпінської міської ради, за цей час фізично неможливо. Тобто, лікарів заздалегідь зробили порушниками закону, оскільки відповідальності за наслідки “запізнення” з них все одно ніхто не знімає.

Чи буде в таких умовах медик нормально працювати? Чи зможе він надати якісну допомогу? Таке враження, що владі це абсолютно байдуже, тому що вона користується специфічними критеріями та розрахунками. А саме — треба “віджати” з населення там, де тільки можливо: в освіті, культурі, охороні здоров’я. Тому що всі ми для них — лише зайві “роти”, на які треба витрачати гроші. А тим часом дефіцит бюджету України згідно з останніми повідомленнями за рік зріс у 5(!) разів та становить 18,5 мільярдів гривень. “Великі господарники” дохазяйнувалися так, що коштів в країні не залишилося на найнеобхідніше!

Зрозуміло, що за умови існування спеціалізованих медичних закладів для чиновників та депутатів все це владу абсолютно не хвилює. Але як жити “простій” людині, особливо в маленькому населеному пункті, де в лікарнях не вистачає ліків, а про сучасну апаратуру навіть не доводиться мріяти?

В світі вистачає прикладів справжніх медичних реформ, які можна було б взяти за основу в Україні. Сучасні технології теж дають багато можливостей, які дозволяють полегшити доступ пацієнта до лікаря. Це і електронні черги, і безліч інших інструментів. Головне ж, переконаний, щоб будь-які перетворення відбувалися лише з врахуванням думки місцевих громад, які краще за урядовців знають свої потреби.

Але все це стане можливим лише тоді, коли влада почне їх чути. З тими людьми, які сьогодні керують державою, надії на це немає.

Дмитро Войцех