ЧИ ВШАНОВУВАТИМУТЬ ПОЛЯКИ ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ МУЧЕНИЦТВА КРЕСОВ’ЯН?

Дні вшанування пам’яті українських і польських жертв не повинні роз’єднувати.

11 липня поляки мали би вшановувати День пам’яті мучеництва кресов’ян. Проте ця пропозиція не була підтримана більшістю сенаторів. Натомість вони в своїй ухвалі трагічні події 1943 року на Волині назвали “етнічною чисткою з ознаками геноциду”.

В ухвалі польського сейму сказано, що “9 лютого 1943 року нападом загонів УПА на волинське село Поросля почалася жорстока акція фізичного знищення поляків, яку проводили бандерівська фракція Організації українських націоналістів і Українська повстанська армія”, що “жертвами антипольської акції УПА стали близько 100 тисяч поляків”, що “Сенат вшановує пам’ять всіх поляків, які стали жертвами масових убивств на Волині й інших територіях і висловлює впевненість, що пам’ять про них повинна назавжди  стати частиною польської історичної свідомості”, що “щире єднання” Польщі й України “може бути побудоване тільки на правді й спільному осуді злочинів”.

На жаль, крапка в цій історії ще не поставлена. Останнє слово залишається за Сеймом, і можна лише здогадуватись, яке рішення він прийме.

Польським політикам, які зробили суттєвий крок назад в оцінці подій Волинської трагедії 1943 року, підіграли представники Партії регіонів і комуністи. Вони виступають навіть радикальніше за деяких політиканів сусідньої держави. Їхнє послання сичить ненавистю до українського й неодмінно перекидається місток до сучасних українських націоналістів, чомусь неодмінно пов’язаних лише зі “Свободою”.

За цю ухвалу Сейму проголосувало 55 зі ста сенаторів. Це слід враховувати, що абсолютної більшості ні серед можновладців, ні тим більше серед громадськості у цьому дражливому питанні нема. Але демократична процедура, якої в тім числі дотримується Польща, не дозволяє заплющувати очі й стверджувати, що проблема розв’язана.

Історична формула “Вибачаємо й просимо вибачення!” часів Кучми-Кваснєвського не спрацювала. Нинішній рецидив пов’язаний не лише з радикалізацією у польському й українському суспільствах, на що теж слід зважати. Але скільки би документів з приводу Волинської трагедії 1943 року  щороку не з’являлося на світ Божий, все одно знайдуться негідники, які заробляють на цьому політичний капітал. Адже маємо достатньо свідчень про голодомор як геноцид чи, скажімо, про справжню зловісну роль Сталіна, але супротивники українського й сталіністи торочать своє.

У всіх цих питаннях гору бере політичний, а не історичний і суто людський підхід. При цьому громадськість стає  на бік тієї чи іншої політичної сили через свої прихильність або уподобання, а не може винищитися над тим, що історія – це не дати й ідеологія, а насамперед люди, які стали жертвами геополітичних і геостратегічних розбірок тиранів. Як тільки ми це усвідомимо, все відразу встане на свої місця.

Українська й польська громадськості мають унікальний шанс зупинити процес взаємного несприйняття. Перш за все, цим шансом мали би скористатися політики, але вони продовжують діяти в своїй ідеологічній зашореності, бо громадськість, за великим рахунком, залишається байдужою й не має на них важелів впливу.

Не можна написати спільної українсько-польської історії, бо в наших народів вона різна. Доволі часто ми опинялися по різні боки барикад. На жаль, минуле в багатьох своїх проявах не може нас об’єднати, тому слід дивитися вперед і думати про майбутнє. Спільна боротьба з російським шовіністичним імперіалізмом в його новітній упаковці – євразійстві – зможе допомогти знайти багато спільних точок дотику, як і облаштування Європи, підвищення ролі Польщі й України в розв’язанні світових проблем.

Дні вшанування пам’яті українських і польських жертв не повинні роз’єднувати. Сподіваюся, що полякам усе-таки вистачить мужності не піддаватися на провокації й не встановлювати День пам’яті мучеництва кресов’ян.

Анатолій ВЛАСЮК