«Дилема Кремля»: «заводити друзів» чи «розводити лохів»

З часу розвалу СРСР Кремль не спромігся зробити українському суспільству ЖОДНОЇ привабливої пропозиції, адекватної часові та обставинам

Альберт Ейнштейн стверджував, що фахівець, неспроможний доступно пояснити пересічній людині складні професійні речі, або сам недостатньо володіє предметом, або є звичайним пройдисвітом, який за лаштунками "розумних" слів прагне приховати власну некомпетентність. Впевнений, у слушності слів генія  неодноразово доводилося переконуватися кожному. Отже, спрощувати складні речі справа, дійсно, необхідна, але водночас небезпечна – ризикуєш непомітно для себе скотитися до буденного примітивізму чи банальних трюїзмів.

Наприклад, пояснюючи поведінку московських політиків щодо України та багатьох інших (якщо не всіх) посткомуністичних, а особливо пострадянських країн, можна використати алегорію скандального розлучення з притаманною таким подіям істерикою: "Я віддала йому свої найкращі роки! А він відплатив мені зрадою тільки-но на обрії з‘явилася молодша, красивіша, багатша тощо! Але нічого, він ще попляше у мене, без штанів його лишу! Дітей заберу! Не буду більше мовчати, нехай всі знають, що у нього маленький член! Імпотент нещасний! А головне спалю всю його підписку журналів "Риболов-любітєль" за 1989 рік! Нічого-нічого, він ще на колінах приповзе і благатиме пробачити!"

Попри те, що така алегорія має величезний емоційний вплив вона, насправді, мало що пояснює по суті. Власне як і багато інших метафор зі світу російської зовнішньої політики: "Американські імперіалісти вбивають клин між братніми народами! Галицька наволочь, недобитки фашистських посіпак не дають українцям, які щиро прагнуть до Росії,  повернутися до лона Великої Батьківщини! Продажна українська еліта за хабарі веде український народ на бойню у НАТО! Мазепинці зажди під кимось були, це зрадники, готові лизати чоботи будь-кому! Лише у союзі братніх народів відродиться українська промисловість!" Нема жодного смислу продовжувати відтворювати подібні кліше, охочі знайдуть чимало аналогічних прикладів в інформаційному полі.

На жаль, подібні спрощення не розкривають істину, а приховують її.

За всім цим інформаційним шумом – галасом російських політиків та його відлунням у скигленні вітчизняних "москвофілів" ховається проста як божий день істина: сучасна Росія не може запропонувати ані Україні, ані іншим втікачам з "тюрми народів" якогось привабливого чи бодай прийнятного образу спільного майбутнього.  

Якщо не брати до уваги чисельні приклади "тимчасової" військової співпраці як то Грюнвальдську битву чи боротьбу проти степовиків, то вперше  Україна опинилася у тривалому союзі з Московією у ХVII столітті, коли козацькій старшині видалася привабливою ідея захисту православної віри московським царем та спільної боротьби проти засилля католицьких магнатів й спустошливих наскоків кочовиків зі степу. Ця ідея була близька і зрозуміла більшості населення. Вона була не лише прийнятною, але й привабливою.

Вдруге більшість населення України стала на бік Москви у ХVIIІ столітті, відмовившись підтримувати боротьбу ненависного гетьмана Мазепи ("мазепа триклята!" як називали ясновельможного у народі)  проти російського царя. Для представників більшості населення та шляхти ідея кооперації з молодою і хижою Російською імперією, яка на очах набирала сили, видалася привабливою, бо відкривала небачені кар‘єрні перспективи. Принаймні ідея накопичувати більше влади та власності у неосяжній імперії була привабливішою за "дрібні підкилимні ігрища козацьких ватажків".

Втретє, українці пішли за Москвою почувши гасла соціальної рівності, передусім: "земля – селянам!". Знову ж таки ця ідея припала до душі значної кількості українців.

Безперечно, вищенаведені "ідеї" були підкріплені насиллям і військово-політичною потугою "ідеологів". Але дуже наївно думати, що "вибір" на користь Москви визначався лише насиллям з боку останньої. Зрештою, Отоманська Порта та Річ Посполита на піку слави мали не менше потуги. Проте подобається нам це сьогодні чи ні, але мусимо визнати: в потрібний час у потрібному місці були сформульовані потрібні ідеї, які були сприйняті суспільством. Безумовно, прийняття "привабливих" ідей "спільного майбутнього з православним народом чи у братській сім'ї соціалістичних республік" зіграли пізніше злий жарт і вартували величезних жертв.  Але це не спростовує того очевидного факту, що на певних етапах історичного розвитку образ спільного майбутнього з Росією видавався українцям привабливим і спонукав як не повної інтеграції, то бодай до тісного співробітництва.

Повертаючись до сьогодення можна впевнено сказати, що за дві декади, які минули з часу розвалу СРСР, Кремль так і не спромігся сформулювати бодай якійсь привабливий образ спільного майбутнього. Замість створення такого образу Москва вперто намагається безапеляційно утвердити на всьому пострадянському просторі лише СВОЇ ВЛАСНІ інтереси, незважаючи на потреби та інтереси партнерів. Виходить недолуго.

Може комусь в Україні і припадає до душі радикальний російський антиамериканізм чи боротьба проти споживацько-ліберальних цінностей Західної Європи, але навряд чи заклик спільно боротися проти геїв і лесбіянок може підштовхнути українців в бік інтеграції з Росією, як це зробив заклик боротися проти католицької шляхти та кочовиків ХVII столітті. Можливо когось і гріють обіцянки відродити виробництво на вітчизняних коксохімзаводах, які запрацюють, збільшивши не лише і без того чималі прибутки українських олігархів, але й захворюваність на рак легенів у населення. Проте погодьтеся, гасло "земля – селянам" має сильніший ефект ніж заклик "зроби вітчизняного олігарха багатшим!"

Зрештою, якщо у гасло "Комунізм – ета савєцкая власть плюс елєктрифікація всєй страни" в принципі міг повірити український селянин першої чверті ХХ століття, то повірити у те, що об‘єднання ВАЗу із ЗАЗом дозволить виробляти мерседеси можна лише після проповіді Патриарха Кирила, бо нєіспавєдіми путі Гасподні…

Саме через усвідомлення абсурдності представлення у якості альтернатив "лади каліни" та "мерседес-бенц" Москва воліє у своїй риториці апелювати не до реалій сьогодення, а до історичних міфів про "велику перемогу", "віру предків" та іншого історичного мотлоху від якого віє нафталіном. 

Я не заперечую, що в українському суспільстві є чимало людей, які п'яніють від запаху нафталіну як коти від валеріани, але навряд чи в Україні нафталін може скласти серйозну конкуренцію "Версаче", незважаючи на те, що Джанні був геєм…