Український буржуазний націоналізм

Націоналізм, якого ще не бачили.

Український націоналізм протягом останнього століття сформувався та існував у вигляді революційної ідеології. Це пояснювалося необхідністю постійної боротьби за існування бездержавної нації, затиснутої серйозними політичними гравцями регіонального та глобального рівня. Як і будь-яка революційна ідеологія, традиційний український націоналізм чудово розумів із ким та як потрібно конфліктувати, підкреслював природний волюнтаризм боротьби, апелював до емоцій.

Проте революційна ідеологія має один серйозний мінус, котрий в українському варіанті проявився в нинішній період, після відновлення незалежності 1991-го року. Це — складність переходу від революційного націоналізму до націоналізму державного. Різниця між цими явищами полягає і у риториці, і у діях, та головне — у цілях та завданнях руху. Революційна ідеологія залишається висловом протесту проти існуючого ладу, емоційним «ні!» сучасному станові речей. Натомість державницькі уявлення базуються на чіткому усвідомленні природи влади та реальної політики.

Революційна ідеологія, міцно зав’язана на низовій, вуличній та підпільній боротьбі, далеко не завжди підходить до втілення у реальному житті та системі реальних державних механізмів. Саме тому більшість революційних ідей бачили завершенням свого розвитку ті чи інші утопії. Державний націоналізм – це про гроші та владу, про необхідні реформи та розрахунки ризиків та ефектів. Революційний націоналізм — про «балаклави» та романтику боротьби за утопію.

Владні механізми — це царина сухих чисел та скрупульозних планів, прогнозів та розрахунків, у плетиві яких романтичний запал підпільників зазвичай зазнає драматичного фіаско. Простіше кажучи, контроль натовпу протестувальників та контроль системи оподаткування — явища принципово різні попри деяку схожість цих проявів влади.

Але немає ситуацій, позбавлених конструктивного виходу.

Попри розрекламований радянською пропагандистською машиною штамп «український буржуазний націоналізм», саме буржуазним, тобто міським та заможнім, респектабельним та капіталістичним, орієнтованим на політичний прибуток та успіх, наш націоналізм, напевно, ніколи не був.

Ми уже говорили, що масштаб ідеології та руху визначається масштабом сил, що протистоять їм. Так склалося, що український націоналізм протягом ледь не ста останніх років протистояв червоній химері радянщини, з її егалітаризмом, етатизмом, колективістськими практиками та відсутністю високого стилю. Режими, які апелюють до мас та шукають у них своєї легітимності, спираються не стільки на народні сили, скільки на маргінальну частину суспільства, перетворюючи підконтрольний соціум на королівство кривих дзеркал. Будь-яка лівацька чи тоталітарна держава — найкраща ілюстрація до цього.

Настав час прощатися із галасливими популістами, замріяними маргіналами та апологетами простих рішень там, де їх у реальному житті не буде ніколи.

Метою націоналістичної програми має бути створення у країні економічної системи, за якої українці матимуть право бути заможними. Метою націоналістичного руху є прихід до влади, яка створить політичну конструкцію цієї системи та гарантуватиме її сталість.

Попереду вже боротьба не за самостійний суб’єкт міжнародної політики — незалежність відновлено. Попереду боротьба за суверенітет над нашим майбутнім. На цьому шляху українському націоналізмові протистоятимуть різні вороги, серед яких першими будуть чекати монстри, породжені радянським мороком. Що ми можемо протиставити їм? Чим ми по-справжньому відрізнятимемося від них?

Наш вибір — стиль та інтелект, заможність та ефективність, професіоналізм та нація. Саме про це український буржуазний націоналізм.