ХТО ВБИВ СТЕПАНА БАНДЕРУ?

Московські керівники, здійснюючи терористичні акти проти Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бандери, щоразу жорстоко прораховувалися, вважаючи, що зі знищенням носіїв ідей націоналізму можна з

 15 жовтня 1959 року в Німеччині був убитий Голова Організації українських націоналістів (ОУН) Степан Бандера. За іронією долі, його вбивцею став уродженець Львівщини, рідні якого брали участь у боротьбі з комуністичним режимом. За цей терористичний акт Богдана Сташинського нагородили орденом Бойового Червоного Прапора.

ПОЛЮВАННЯ НА ПРОВІДНИКА

У 1941-1944 роках Степан Бандера сидів у фашистських концентраційних таборах. Після війни він залишився в Німеччині на нелегальному становищі, під вигаданим прізвищем. Проте всі розуміли, і радянські спецслужби в тім числі, що Бандера з-за кордону керує рухом опору на західних теренах України. Час від часу він давав інтерв’ю західним журналістам, регулярно друкувався в українській націоналістичній пресі. Усе це викликало люту ненависть Москви. Недаремно тодішній керівник СРСР Микита Хрущов особисто віддав наказ Голові КДБ Шелепіну фізично знищити лідера ОУН.

Полювання на Степана Бандеру тривало протягом 15 років. Центри НКВС у Києві, Варшаві та Празі висилали вишколених агентів для виконання замаху на провідника ОУН. Хронологія спроб убити лідера націоналістів може поміститись у цілий том.

1947 року атентат на Степана Бандеру мав виконати Ярослав Мороз. Підозра мала впасти на противників ОУН із українського середовища. Це повинно було створити враження, ніби вбивство - внутрішньоукраїнські порахунки. Мороз виїхав із Києва до Німеччини, але його викрили члени ОУН.

1948 року з Польщі до Німеччини прибув Володимир Стельмащук, агент МДБ, капітан польської Армії Крайової. За допомогою резидента МДБ у Франції він вийшов на помешкання Бандери (лісова хата у 28 кілометрах від Мюнхена). Але й Стельмащука демаскували оунівці, тож він поспішно зник із Німеччини.

Двічі зазнавши невдачі, НКВС пішов іншим шляхом. Протягом тривалого часу готувався відповідний психологічний ґрунт: радянська та зарубіжна преса у хибному світлі змальовувала діяльність Степана Бандери.

Восени 1952 року з бази МДБ у Калгорсті (Східний Берлін) до Мюнхена надіслали двох агентів радянських спецслужб - Легуду і Лемана. Однак західна розвідка вислідила їх і заарештувала. За шпигунську діяльність, яку ці агенти вели перед тим, їх засудили на тривалі терміни тюремного ув’язнення.

У 1953 році з Москви до Німеччини приїхав Степан Лібгольц, німець із Волині. Видаючи себе за прихильника ОУН, він збирав відомості про спосіб життя Степана Бандери, але служба безпеки націоналістів і тут добре спрацювала.

Своєрідну допомогу радянським спецслужбам дали так звані “двійкарі” - українські емігранти-націоналісти, які ненавиділи Провідника ОУН. У своїх друкованих засобах масової інформації вони опублікували фото Степана Бандери, адресу його помешкання та номер автомобіля, на якому він їздив.

1959 року Степана Бандеру мав убити радянський агент - молодий поляк, який народився на західноукраїнських землях. Причиною вбивства повинна була стати помста за нібито знищену бандерівцями його родину. Але й цей задум не вдалося втілити.

15 жовтня 1959 року Степана Бандеру вбив Богдан Сташинський, уродженець села Борщовичі, що під Львовом. Радянська та західна преса написала, що це вбивство - справа рук самих оунівців. які буцімто не поділили між собою влади.

ЗІЗНАННЯ БОГДАНА СТАШИНСЬКОГО

8-13 жовтня 1962 року в Карлсруе (Німеччина) тривав суд над Богданом Сташинським, якого звинуватили у двох політичних убивствах - професора Лева Ребета та Степана Бандери, а також у шпигунстві проти ФРН на користь СРСР.

Під час судових засідань стали зрозумілими мотиви таких вчинків Богдана Сташинського, а також те, чому він добровільно зізнався у вбивствах і втік із СРСР. Розповідаючи на суді про своє життя, Сташинський зазначив, що він народився 4 листопада 1931 року в Борщовичах Новояворівського (за адмінподілом 40-х років) району, що на Львівщині, в сім’ї бідного, національно свідомого українського селянина, власника півтора морга землі.

Семирічку Богдан закінчив у Борщовичах, десятирічку - у Львові, відтак навчався у Львівському педагогічному інституті на факультеті математики. Під час своїх студій Сташинський часто їздив “зайцем” додому по харчі, аж поки навесні 1950 року його не впіймала міліція. Згодом із ним зустрілися представники спецслужб, які повідомили йому про те, що молодша сестра Богдана є активною учасницею підпілля, та й узагалі вся родина симпатизує бандерівцям (до речі, вже під час самого суду в Карлсруе Сташинський уперше дізнався, що у тридцять дев’ятому більшовики заарештували його дядька Петра, а у сорок першому замордували).

Сташинського поставили перед вибором: або його і сестру засуджують на 25 років ув’язнення, а всю родину виселяють до Сибіру, або він стає агентом КДБ. Зваживши всі “за” і “проти”, Сташинський обрав друге і під прізвиськом Олег почав постачати спецслужбам інформацію. Спочатку це були “невинні” дані про підпільників Борщович, але згодом, за допомогою сестри, яка нічого не знала про кадебістські зв’язки брата, Сташинському вдається вийти на слід Стахура, що свого часу вбив письменника Ярослава Галана. Саме за доносом Сташинського Стахура заарештовують.

Сташинський піднімається у власних очах (на суді він заявив, що як таємний працівник КДБ не мав жодних моральних застережень щодо своєї діяльності, бо був переконаним комуністом, хоча не став членом партії) і в очах своїх господарів. Йому призначили місячну платню в 900 карбованців. До літа 1952 року він був членом спеціальної таємної групи, завданням якої було ліквідувати повстанські відділи у західних областях України. У 1952-1954 роках Сташинський під псевдонімом Мороз пройшов спеціальний вишкіл у Києві, де, крім шпигунського ремесла, посилено вивчав німецьку мову. Вже тоді керівництво спецслужб поклало на нього око, вбачаючи в ньому переспективного співробітника.

Голова суду доктор Генріх Ягуш зауважив ще в перший день процесу: “Є різні люди, які йдуть на співпрацю з КДБ, дехто з них робить це навіть радо. Ви, пане Сташинський, належите до цієї категорії”. І справді, якщо на початку, коли його завербували, Сташинського ще можна було вважати жертвою КДБ, бо він боявся за долю сестри та всієї родини, то згодом усе робив свідомо, з переконання.

Сташинський докладно розповів на суді про свою підпільну діяльність у Польщі, НДР і ФРН, де він виконував ряд важливих доручень КДБ. 1957 року йому доручають  вбити одного з лідерів української еміграції Лева Ребета. За короткий термін стеження за ним він виконав атентат, здійснивши те, чого не змогли інші агенти. Через два роки Сташинський убив Степана Бандеру, за що напередодні 42-х роковин Жовтневої революції його нагородили орденом Бойового Червоного Прапора.

Що ж змусило Богдана Сташинського зрадити своїх московських господарів, утекти на Захід і зізнатись у вбивстві Степана Бандери? Адже в нього було все. Відповідь до банального проста: страх за власне життя. Той страх, що з часу вербування супроводжував його все життя.

Ще перебуваючи на нелегальній роботі в НДР, Сташинський в одному танцювальному клубі познайомився з молодою німкенею Інге Поль. Вони покохали одне одного. Щоб одружитися з нею, він отримав особистий дозвіл від Голови КДБ Шелепіна з умовою, що Інге теж стане агентом КДБ. Взявши цивільний та церковний шлюби за католицьким обрядом, молоде подружжя незабаром виїхало до Москви.

Коли Сташинський зізнався Інге, ким насправді є, яку роботу виконує і що КДБ запланувало для неї, вона переконала його втекти на Захід. Саме тоді під ліжком у своїй спальні він знайшов мікрофон і зрозумів, що керівництво йому не довіряє, а тому від хазяїв можна сподіватися будь-чого, в тім числі й убивства.

Коли Інге завагітніла, Сташинському запропонували, щоб вона зробила аборт. Але дружина вже поїхала до Німеччини, де 30 березня 1961 року народила сина Петра. Проте через декілька місяців малюк несподівано помер. 10 серпня цього ж року Сташинському дозволили поїхати на похорон сина, але під пильним наглядом кадебістів. Однак подружжю вдалось-таки втекти з будинку через вікно, не дочекавшись похорону. Вони добралися до дядька Інге, який відвіз Сташинського до поліції Західного Берліна, де вбивця Степана Бандери розповів про свої злочини.

Прокурор запропонував засудити Сташинського на довічне ув’язнення, але суддя виніс інший вирок: вісім років тюрми. Хоча на процесі багато про це говорили, але у вироку не зазначено однієї важливої обставини: Сташинський став лише виконавцем терористичного акту. Замовника вбивства Степана Бандери не засудили й не покарали.

ЗАМОВНИК УБИВСТВА - РАДЯНСЬКИЙ РЕЖИМ

Орден Бойового Червоного Прапора Сташинському особисто вручив Голова КДБ Шелепін. Слід зазначити, що СРСР тоді ні з ким офіційно не воював, а тому здобути цю нагороду в мирний час можна було лише за виняткові заслуги. До таких належало вбивство Степана Бандери. Завуальовуючи свої злочини, керівництво Радянської держави дало вказівку не публікувати в газеті “Правда” повідомлення про це нагородження, хоча всі такі подібні укази публікувалися.

Справа про фізичне знищення Степана Бандери розглядалася на найвищому державному рівні - на Політбюро ЦК КПРС. Після прийняття рішення Микита Хрущов особисто віддав наказ шефу КДБ у найкоротший термін виконати замах.

Саме тоді керівництво спецслужб згадало про свого вірного агента - Богдана Сташинського, який два роки перед тим використав проти професора Лева Ребета нову секретну зброю КДБ. Мова йде про спеціальний шприц-пістолет, який заряджався ампулою з отрутою. Смерть наступала миттєво. Підозра про вбивство не виникала, бо складалося враження, що людина померла від серцевого нападу. На тілі вбитого залишалися невеличкі цяточки, але навіть досвідчені лікарі не могли виявити їх природи. Від отруйних випарів був застрахований і сам убійник, який ковтав спеціальну протиотруйну пігулку. Саме таким чином і було вбито Голову ОУН. І хто зна, якби Сташинський не зізнався, чи не стала б смерть Степана Бандери ще однією із нерозгаданих таємниць ХХ століття.

Наприкінці п’ятдесятих років українське національне підпілля було розгромлене на теренах Західної України, хоча окремі боївки діяли і в шістдесяті роки. Тому радянський уряд не мав конечної потреби фізично знищувати Степана Бандеру, бо в самій Україні на той час уже не було бази для поширення ідей націоналізму. Проте лідер СРСР Микита Хрущов, який збирався у поїздку до США, хотів поставити останню крапку в боротьбі з українським націоналізмом і в такий спосіб кинути виклик світовій громадськості, щоб із позиції сили зверхньо розмовляти з “імперіаластами”.

Московські керівники, здійснюючи терористичні акти проти Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бандери, щоразу жорстоко прораховувалися, вважаючи, що зі знищенням носіїв ідей націоналізму можна знищити самі ідеї. Як доводить історія, терор породжує лише терор та героїв, за смерть яких рано чи пізно відплачують.

Анатолій ВЛАСЮК