Віктор Малиновський: «Краще в житті навчання - армія. Кращий факультет - ВДВ!»

Про те, як доводиться стрибати з парашутом, носити на собі 30 кілограмів та воювати у гарячих точках, розповів голова «Союзу Десантників» Вінницької області Віктор Малиновський.

 Цими вихідними в Києві було створено Всеукраїнський Союз громадських організацій ветеранів десантних військ: «Союз Десантників України».

В честь такої події до столиці з’їхались десантники зі всієї України, приїхало декілька високоповажних гостей і з Росії. Зокрема на святі був присутній генерал-лейтинант, представник «Союзу десантників Росії» Стасько М.В., представник «Міжнародного Союзу десантників» Поповський П.Я., заступник генерального прокурора України Войцишин В.Д. та ін.

Незважаючи на те, що захід зібрав мужніх небесних воїнів, в залі панувала душевна й гармонійна атмосфера.

Було приємно бачити чоловіків в орденах й голубих беретах, які щиро раділи зустрічі.

Про те, як доводиться стрибати з парашутом, носити на собі 30 кілограмів та воювати у гарячих точках, розповів голова «Союзу Десантників» Вінницької області Віктор Малиновський.

Як так сталось, що Ви стали десантником? Чому саме такий вибір?

Прагнення служити в ВДВ, як такого не було. Так сталось. Мабуть, це була моя доля. Я не знав, що потраплю в ряди десантників, однак до армії готувався довго й наполегливо. Підготовка до служби «захопила» всю мою допризивну юність. Спорт і ще раз спорт - чим тільки не займався, спуску собі не давав аби лиш бути в формі.

Тепер я усвідомлюю, як важливо для юнака мати гідну, високо професійну фізичну підготовку.

До моменту призову у мене було сили - не виміряти ... А коли змирився з думкую, що я майбутній десантник, - відчував гордість й радість.

(Віктор Малиновський (верхній ряд, другий зліва) під час служби в місті Хирів)

Чи важко було під час служби?

Важко було завжди. Особливо важко довелося перші тижні-місяці , коли десантна романтика в «учебці» розвіялася разом з першим пoтом, як тільки нас стали ганяти по-повній. Були такі, що й плакали й проклинали все. Ми часто недоїдали, недосипали, кричали ночами від страшних судом в ногах, але вранці знову бігли 30-ти кілометровий крос. Шляху назад не було, точніше не було навіть думки, що такий шлях може бути! Падали і піднімалися. І виконували поставлене завдання - будь-якою ціною! Ця десантна «формула перемоги» збереглася в серці на все життя! «Краще в житті навчання - армія. Кращий факультет - ВДВ!» - Це не я придумав, але згоден з цим на 1000 відсотків! Унікальний досвід для чоловіка.

Зараз, дивлячись назад, не шкодую про прожите й пережите. Все було в житті на своєму місці. І радість, і горе - ніщо не випадково! Все, що я маю зараз, як чоловік - десантник, як творча особистість - вся «база» сформована і загартована десантними військами.

Що було особливого в Вашій службі? Де саме служили?

Служба як служба. Не було легко, але всі приходять туди у міру підготовлені, хто витримує, той служить далі. Служив у Львівській області, поблизу польського кордону, у місті Хирів, з того часу люблю усе, що пов’язане з небом та повітряно-десантними військами. Я служив у окремій розвідувальній роті, підготовка була однією з найкращих та найбільш вимогливих.

Які випадки під час служби Вам запам’яталися найбільше?

ВДВ відрізняється від інших військ. Це особлива система підготовки людей, це особлива школа психологічного виховання. У нас є приказка навіть: «Нет задач невыполнимых, есть десантные войска». Або процитую генерала армії Маргелова: «Збили з ніг - бийся на колінах». Ось на таких установках ми і виховувалися. Загинь, але виконай наказ - це правило життя. Ці правила народжуються в силу специфіки повітряно -десантних військ, тому що нас висаджують в тилу ворога, а далі ми самі по собі, і ми повинні виконувати завдання у відриві від постачання і своїх військ. Тобто крім самого себе, тобі сподіватися нема на кого. Ми спали в окопах, не їли гарячої їжі тижнями, добували їжу самостійно, виживали ... через таку специфіку служби в результаті складається особлива система взаємовідносин - десантне братство. Тому важко виділити якийсь випадок окремо. Кожен день був по-своєму особливий і кожен день врізався в пам’ять назавжди.

Скільки стрибків Вам довелося здійснити?

Зараз у мене 47 стрибків. За кількістю ніколи не гнався. Наразі, небесна романтика в душі, на жаль, пригасла… Можливо через те, що багато справ, різної роботи...

Ви досі підтримуєте форму?

В обов’язковому порядку. Щоранку, за будь-яких обставин і умов я тренуюсь.

Можливо, запам’ятався хтось із офіцерів, хто найкраще подавав приклад солдатам?

Важке запитання. Так сталось, що нами керували виключно фанати своєї справи. Був такий собі лейтенант Труфанов, ми всі називали його «рейнджерем», бо він міг тижнями жити в окопах, місяці проводити у розвідці… Якби всі так відповідально відносились до своєї служби як він – українська армія «кувала б» звірів.

Ви підтримуєте зв'язок із солдатами, з якими разом служили?

Обов’язково, ми підтримуємо контакт постійно, хоча живемо в різних регіонах України і навіть Росії. Ми спілкуємося, підтримуємо один одного, у деяких моментах краще, ніж родичі, адже наш девіз: «ніхто, крім нас!» У Вінниці ми теж тримаємося разом, у своєму колективі.

Які якості повинен мати справжній десантник?

ВДВ - це сила, мужність, відвага. Це загартовування характеру. Складається стереотип, що десантник повинен бути здоровим, весь в м'язах, але це не так. У першу чергу ВДВ впливає на характер. Можна бути очкариком, ботаніком, але пройшовши цю школу життя, всі труднощі і негаразди служби, ти повернешся додому справжнім чоловіком.

Ну, а загалом потрібно володіти витримкою, розумом і кмітливістю. Дурня не можна посилати у розвідку, знайти нестандартний підхід до вирішення проблеми зануда не зможе, а те, що на собі потрібно багато носити та далеко бігати, потребує витривалості та психологічної витримки на високому рівні.

 І на завершення пісня про розвідку ВДВ