З монотонною регулярністю в соцмережах випливає тема, що, мовляв, не морально публікувати в фейсбуці фото з відпустки біля моря або ділитися з друзями чашкою кави, яку ти випив зранку, якщо десь на Сході в цю мить помирають наші хлопці.
В черговій подібній «дискусії» натрапила на «бронебійний» аргумент з передової, оприлюднений в твіттері днями: «Я ледь не задвухсотився не заради того шоб потім якісь бони і тітушки розказували мирним як треба жити і скільки тужити. Живіть, їбіться, смійтесь, паліть шмаль, дивіться нетфлікс. (Хоч на моїй могилі ттт) Ми воювали з посмішками і жартами, най так і буде для всіх. Ми не кацапи шоб робити зі смерті культ. Краще мати культ життя, бо життя – це а@уєнно».
Тут, як кажуть, коми не викинеш. Все в «десятку».
Особливо те, що саме любов до живого, до життя в усіх його проявах, радикально відрізняє нас від «них». Цю любов до життя Еріх Фромм колись назвав біофільною орієнтацією, притаманною психічно здоровій і повноцінній особистості, на відміну від некрофільської тяги до смерті, уявлення про те, що найлегший спосіб оволодіти бажаним – це вбити його і тоді воно, мертве, стане твоїм, що лежить в основі всіх психопатологій.
Вони дійсно вже мертві, навіть якщо живі. Некрофіли. Живі мерці. І в цьому пояснення їхньої незбагненної для нас і нічим немотивованої садистської жорстокості. Некрофіл руйнує живе просто тому, що це його спосіб самовираження і самоствердження, він не вміє нічого іншого, не вміє любити, творити, співпереживати. І тому робить, те, що вміє – ґвалтує, вбиває, нищить. Під девізом знаменитого російського: «А шо еще делать?»
Так, схоплено на 100% вірно. Ми не кацапи, щоб робити зі смерті культ. Єдине, що варте поклоніння в гарному сенсі – це життя. Культ життя. А культ життя автоматично означає радість від нього. Від його переживання – під кулями чи в ліжку з коханою людиною – де завгодно.
Отже, питання зовсім не в тому, що під час війни не можна радіти життю. Радіти можна і потрібно.
Питання в іншому. В сенсі. В сенсі життя.
Для хлопця, який написав цитовані вище рядки, сенс життя наразі те, що він робить – ризикує життям за нас з вами.
А от який сенс у нас?
Соцмережі завжди ломились від манікюрів, відпусток, чашечок кави та «історичних» зустрічей з подругами. І не перший рік уже психологи кажуть, що «запощування» кожного свого кроку – це всього лиш намагання надати сенс своєму по суті беззмістовному існуванню. Надати статус вчинку тому, що насправді вчинком не є.
Бо насправді людське живе осяжне життя може складатися тільки із вчинків, без цього наповнення воно стає пусткою, страшним нестерпним вакуумом, в якому ти розчиняєшся і зникаєш. Дивишся в дзеркало і не бачиш в ньому свого відображення. Без вчинків нас нема, є лише якісь автомати, що механічно виконують запрограмовані функції, які б могли виконувати і роботи. Психічно здорова людина не здатна довго витримувати цей вакуум і намагається заповнити його бодай чим. Вона хоче побачити себе в дзеркалі і цим дзеркалом стають соцмережі.
Хоча, з іншого боку, вчинком може стати, наприклад, просто додумана до кінця важлива думка, замість бігання в пошуках місця, де заселфітись.
Так що, не сама наявність кави і нігтів в соцмережах справляє таке невідповідне часу враження, а те, що в умовах війни гранично загострюється цей конфлікт особистісних сенсів та виборів. Тим більше, що наша війна – це, мабуть-що, чи не перша війна в історії людства, що фактично ведеться в режимі онлайн. І тут же поруч, в цих самим соцмережах, ми бачимо обличчя хлопців з Маріуполя, дітей-біженців, що шукають батьків, батьків-біженців, що шукають дітей, траурні рамки загиблих і хлопців, що передають вітання з передової.
Саме тому виникає цей контраст між «Пташкою», що співає повстанських пісень в підвалі Азовсталі та патріотичним манікюром.
Патріотичний манікюр, безумовно, може бути для когось єдиним сенсом життя, але він залишитися невідповідним людській природі, недостатнім і, будемо вже до кінця відверті, мізерним, сенсом, що під час війни, що після неї.
Пити каву, займатись сексом і робити манікюр можна і під час війни. Можливо, можна і поїхати кудись відпочити. Ніхто не заважає отримувати від цього позитивні емоції.
Але справжня радість життя – це все ж таки щось інше. І значно більше. Це не скороминущий афект, а те що з тобою постійно. Це коли ти можеш воювати з посмішкою, працювати з посмішкою, жити і навіть ризикувати життям з посмішкою.
Психологи кажуть, що це глибинне відчуття радості життя приходить якраз як побічний продукт реалізації цього сенсу.
Отже, який сенс у нас з вами?
Війна – це найкращий час і найвідповідніші обставини, щоб поставити собі це питання і зайнятись пошуками нових вимірів сенсу власного буття.