Хіба Львів – це лише кава і шоколад?

14 января 2018, 15:02
0
178

У жовтні і грудні цього року наше місто відвідав відомий азербайджанський політолог і вчений-релігієзнавець Теймур Атаєв.

Він виступив у Музеї Івана Франка, взяв участь у ІІ Міжрелігійному круглому столі, що відбувся в Українському католицькому університеті і прочитав лекцію про красу і гармонію в ісламі для студентів кафедри сходознавства ЛНУ ім. І. Франка.

А це його враження про Львів – «Львів очима гостя з Азербайджану»

 

Не лише смак і аромат

Львів ... Місто Лева? Або кількох левів? Та хіба важлива їх кількість, якщо особливість міста проявляється у багатьох виявах?

Для багатьох людей Львів асоціюється з повсюдним ароматом кави, різним шоколадом або вишуканими солодощами, типу штруделів з вишнею і яблуками і т.д. Безумовно, це все особливо, але, погодьмося, цей звабливий смак, можливо, не відчувався б, якщо б його не було в затишних кав’ярнях, зовсім не схожих одна на одну, кожну зі своїм неповторним шармом. Але і в цьому багатстві місць виділяється найстаріше і найвідоміше - "Віденська кав'ярня", що веде історію з 1829 року



    Звичайно-ж, якщо продовжити перераховувати достоїнства Львова, то швидше за все, цей текст буде неймовірно довгим. Але не тому, що кожен може висловити своє бачення красот і пам'ятних штрихів міста, а через справжню наявність тут цікавого, історичного, такого що плавно перетікає в сучасність.

Музеї Львова ... Вони незвичайні. Лише у межах  площі Ринок розташувалися Музей кави, Історичний музей, Музей пошти, Музей меблів та порцеляни, Музей скла, а поруч – Аптека-музей. У кожному з них душа творця. Хоча, швидше, душа міста, і воно люб’язно ділиться нею з гостями.

Національний музей імені Андрея Шептицького – одне з найбільших в Україні зібрань образотворчого мистецтва, що включає найбільшу в країні колекцію українських ікон XIV – XVIII ст. (понад 4 тисячі творів). Також тут є збірка наскрізного різьблення по дереву; рукописи XI – XVI ст.; рідкісна колекція народної сакральної скульптури і багато-багато іншого. Потрапляєш  ніби в інший світ. І це – лише дрібне зернятко в рамках музейного Львова .

Львів – культурний центр. І справа тут далеко не тільки в наявності красивої будівлі Опери і багатьох інших театрів (від театру мініатюр до театру ляльок і духовного театру «Воскресіння»).

11 грудня 2017 р. Камерна сцена Львівської філармонії. Український віртуоз Ігор Мацелюх, який грає відразу на багатьох інструментах. Складна флейта Пана, народні духові інструменти, саксофон і багато інших, не дуже й знайомих глядачеві. У програмі – навіть Й. С. Бах. Мені пощастило побувати на цьому цікавому концерті, але на більше не вистачило часу. Але і це – лише піщинка в багатющому культурному житті Львова.

Львів – місто церков, соборів, храмів. Костел єзуїтів (перша половина XVII ст.) – одна з найбільших культових споруд Львова; перша міська споруда в стилі бароко. Сьогодні він відомий як гарнізонний храм св. Петра і Павла, де моляться за українських воїнів і відспівують загиблих учасників АТО. Також це – волонтерський центр.


 

Ідеї Івана Франка

Але, погодьмося, неможливо говорити про Львів, не згадавши про Івана Франка. Видатний просвітитель українського народу. Неймовірної широти особистість, чиї думки актуальні у всі часи, і не тільки для України! Напевно тому варто поглянути на його спадщину трохи глибше.

У 1905 р І. Франко виступив з програмною заявою – «Одвертим листом до галицької української молодежі». Найважливішими завданнями української інтелігенції він вважав створення української нації (на основі «значної етнічної маси» народу) – «цільного культурного організму», здатного «до самостійного культурно-політичного життя» (виключаючи спроби «асиміляції» з будь-чиєї сторони). При цьому просвітитель актуалізував залучення українців до «загальнолюдських культурних досягнень, поза якими жодна нація і жодна держава не можуть відбутися». Звідси – необхідність будівництва «власних шкіл»; вироблення «освітньої традиції», наявність перейнятого освітніми народолюбивими думками духовенства; написання творів художньої літератури, що зможе «задовольняти духовні потреби величезної маси»; створення періодичної преси, належної забезпечувати «систематичне підтримання національного прапора»; виховання «сильної фаланги вповні свідомих і на висоті сучасної освіти стоячих репрезентантів у законодатних тілах». Без реалізації всіх цих пунктів «наша Україна знову опиниться або в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різного роду прихильники вівісекції знову захочуть доконувати своїх експериментів».

«Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими чи буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів» – одна з найважливіших фраз І. Франка. Це відчуття «повинно стати не просто фразою, а мати реальне практичне застосування». Для всіх без винятку важливо «пізнати свою Україну в її етнографічних межах», знайомитися з її суспільними проблемами – переживати навіть найменший біль країни і відчувати радість навіть за мінімальний успіх. Тільки так кожен може стати «дійсною практично частиною» України. А тому «наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею» (1). Дуже симптоматично, що у визначенні І. Франка патріотизм – це «не сантимент, не національна гордість», а «тяжке ярмо», покладене долею на плечі. Так, він конкретизував відсутність у нього любові до «занадто завзятих» польських «патріотів», уста яких «сповнені Польщею, а серце холодне до скорботи польського селянина і найманця». Використовував він і фразу «патентовані патріоти» (2).

Ось як зневажливо І. Франко висловлюється про лже-патріотів:

Усе я бистро виджу,

Все оплюю, все збриджу,

Все сквашу, все розстрою,

Всіх гіркістю напою.

На кождого підсіння

Положу підозріння —

І все те, все буквально,

Я вчиню так формально,

Спокійно, і прилично,

І вповні методично,

Що все уйду скандалу,

Не нюхну криміналу (3).

Так що потрібно, закликав І. Франко, «невпинно працювати над собою», здобувати «теоретичне й практичне знання», готуючи з себе серйозних людей, «повних любові до свого народу і здібних виявляти цю любов не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею». Цього вимагає і нинішній історичний період і «вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична епоха, при якій всій нашій Україні вперше в її історії посміхнеться хоч трохи повна горожанська та політична свобода» (1).

 

Традиції толерантності

Такий погляд І. Франка на українську державність і українське суспільство охоплював і тему релігійної толерантності. Але проявилася вона в творчості цієї унікальної особистості в особливий спосіб, не шаблонно. Наприклад, у праці «До питання про перекази про Магомета у слов'ян» він дуже своєрідно підійшов до висвітлення ісламської теми.

Тут І. Франко спростував думку про виключно негативну роль мусульман щодо слов'янського світу, відзначаючи, що в регіонах, де вони «здобули собі повне панування, у багатьох відношеннях проявляли гуманність, терпимість до іновірців, надаючи їм доступ до цивілізації». В «релігійному і церковному» форматі християни користувалися «досить значною автономією». На основі текстів сербських народних пісень І. Франко навіть доходить до висновку, що османські султани «неодноразово виступали благодійниками християнських церков» (4).

Знамениті казки І. Франка «Абу Касимові капці» і «Коваль Бассім» грунтуються на арабському сюжеті, взятому з німецькомовного видання «Тисяча і один день». Через сюжет «Абу Касимових капців» І. Франко демонструє своє неприйняття будь-якої форми монархічного правління, одночасно піднімаючи тему прав і свобод людини (проводячи алегоричну паралель з суспільством Австро-Угорської імперії, у складі якої тоді була Галичина). Так, судова практика у «Абу Касимових капцях» нагадує австрійську, а не східну: суддя в уніформі пише протокол, має штемпель і не вимагає такси – всі ці слова з українських (австрійських) реалій епохи І. Франка.

У свою чергу, одна з основних ідей казки «Коваль Бассім» – протест проти абсолютної влади монарха і прагнення до свободи і волі окремої особистості. Зовні, звичайно, казка про Бассіма – східна. Але, як помітно, її сюжет став для І. Франка способом інтегрувати в смислову тканину твору безліч загальнолюдських ідей. Письменник фактично створив маніфест волелюбності, виступив проти поневолення простих людей і абсолютної монархії. Крім того, в поемі звучить і дидактичний мотив – повчання І. Франка про важливість праці для отримання результату, про невідворотність перемоги добра над злом і про необхідність піклуватися про себе самим, не чекаючи милості зверху (від царя або влади). Головний же лейтмотив твору –  все та ж тема прав людини, за які потрібно боротися.

В цілому, традиції толерантності львів'ян мають свою передісторію. Ще у 1356 році король Казимир III надав Львову Магдебурзьке право, яке подарувало людям, що «живуть в цьому місті, а саме: вірменам, євреям, сарацинам, русинам (українцям – прим. авт.) і іншим будь-якого стану або стану «можливість» користуватися рівними правами відповідно до їх звичаїв, зберігати необмеженими їхні права. Одночасно мешканці міста мали змогу на основі магдебурзького права вести будь-які судові справи, що можуть виникнути між ними. А в разі «небажання здійснювати суд за магдебурзьким правом» дозволялось вирішувати питання «згідно суду своєї нації», нехай і «під головуванням міського старости» (5).

У першій міській хроніці Львова, датованій XVII століттям, галицький поет, історик і бургомістр Львова у Бартоломей Зиморович писав: «зі стількох народів, що розрізнялися між собою мовою, звичаями, обрядами і віросповіданням, складалася придворна свита князя Лева». Але «щоб безладно не осідала така вельми змішана громада», князь розділив її відповідно до «громадських звичаїв народів, які складали населення міста, на чотири дільниці». Для «русинів, як своїх, було надано сторону вигідну зі сходу, для євреїв і подібних правовірних сарацинів з півдня, для вірмен і татар, які звикли до спільного суспільства, визначена ділянка з півночі, а для себе і свого двору вибрав Лев частину західну, так як попередньо вона вже була забудована замком».

Татари «займали найближчі зимівлі серед вигідних власних об'єднань, а багато хто з них був у допоміжній княжій варті». «Живою пам'яттю про нечестивий народ, – писав Б. Зиморович, – є капище, розташоване під Високим замком, а в анналах історії вулиця, [яка] сьогодні веде від Краківської брами і називається Краківською, два століття тому була названа від татар» (6 ). Дійсно, в одному з документів міста за 1382 р. говориться про «доми по вулиці Татарській» (5). Від цієї вулиці пролягала дорога на польський Краків, а Краківська брама, якою вона завершувалася, була побудована 1386 року і спочатку іменувалася Татарською (7). І тепер вулиця Краківська – одна з центральних у Львові .


Тому те, що сьогодні львів'яни відчинили двері для вимушених переселенців з Криму в особі кримських татар, мусульман за віросповіданням, зовсім не випадково. Крім того, у 2015 р Виконавчий комітет Львівської міської ради ухвалив рішення про відведення на Голосківському кладовищі земельної ділянки загальною площею 0,35 га для проведення обрядів поховання за мусульманськими традиціями.

Також у Львові функціонує Ісламський культурний центр (ІКЦ). Він носить ім'я знаменитого львів'янина Мухаммада Асада (Леопольда Вайса), який народився в єврейській родині. «Я мусульманин, – підкреслював він у творі «Шлях до Мекки», – але в той же час у мене західні корені. Таким чином, я можу говорити інтелектуальною мовою і ісламу і Заходу». Звідси – грунт для постійних міжрелігійних діалогів у Львові, в одному з яких в грудні 2017 р. взяв участь автор (в Українському католицькому університеті) (8). Толерантність проявляється і у тому, що львів'яни та гості міста можуть скуштувати вишуканої їжі у багатьох ресторанах національної кухні, серед яких кримськотатарський і єврейський.

 

Степан Бандера

Асоціюється зі Львовом і постать Степана Бандери, довкола образу якого навряд чи колись стихнуть пристрасті. У 2007 р. в місті йому було встановлено пам'ятник.

Завданням Організації Українських Націоналістів (ОУН), членом якої він був з 1929 р, С. Бандера вважав боротьбу за визволення України, за «Самостійну Соборну Українську Державу, як єдину, яка може забезпечити українському народові повну свободу, всебічний вільний розвиток, добробут, соціальну справедливість і справжнє народоправство»(9). Тому «Українська національно-визвольна боротьба, по суті, є обороною самобутнього існування і вільного розвитку власної нації» (10).

За словами С. Бандери, «народи, поневолені московським більшовизмом, зустрічали війну Німеччини проти СРСР в червні 1941 р з надією звільнитися». Однак, ці надії «виходили з якоїсь односторонньої політичної орієнтації на Німеччину». ОУН «розглядав війну як можливість» для «поневолених народів» активно «формувати свою долю за допомогою боротьби власними силами». Бо «досвід минулої війни наочно показав, що принцип «ворог мого ворога – мій друг «не завжди може бути зручним». Тому що якщо такий «друг» у війні ставить собі за мету «відбити від давнього поневолювача поневолені народи» лише для нав'язування їм свого власного панування, то надії на звільнення не можна покладати ні на «друга», ні на «дружбу». Адже «зміна однієї неволі на іншу» суперечить «основному принципу: відновлення самостійності!». У такій війні «поневоленого народу залишається лише сподіватися і докладати зусиль для того, щоб війну фактично не виграла жодна з воюючих сторін; щоб обидві, знесилені війною, не мали сил правити тими народами, за які боролися». З цією метою він «мобілізує свої сили», починаючи боротьбу «на два фронти» і «не дозволяючи закріпитися на своїй землі жодному з окупантів», в основі чого – остаточна мета: «у відповідний момент очистити країну від поневолювачів», слідом за цим «приступити до відновлення і зміцнення власної держави». Таким був план революційно-повстанської боротьби ОУН-УПА. Під час Другої світової війни був розроблений план боротьби на два фронти: проти комуністичної Москви і проти гітлерівської Німеччини (11) .

30 червня 1941 року ОУН взяла на себе «ініціативу і головну відповідальність за те, щоб засвідчити і реалізувати волю української нації відновити суверенну Українську Державу, бути самостійним господарем на своїй землі і тільки на цій платформі формувати своє ставлення, свої взаємини з іншими народами – дружні або ворожі – в залежності від того, як вони ставляться до державної самостійності і суверенності народу». Проголошення 30. 6. 1941 р. «відродження Української Держави Народними Зборами у Львові, створення Тимчасового Державного Правління, проведення влітку того ж року народного референдуму на всіх звільнених від більшовицької окупації українських землях, створення українського державного і самоврядної адміністрації і відновлення самостійної української життя на всіх ділянках – все це були дії, вчинені власною суверенної волею і силами українського народу, не звертаючи уваги на становище гітлерівського режиму, проти його волі, бажань і планів» (12).

Тому не випадково С. Бандера був заарештований німецькою владою, і на початку 1942 р відправлений до концтабору Заксенхаузен, звідки випущений лише восени 1944 р.

До слова, у 2015 р. внук С. Бандери (який мешкав у Канаді) – Степан – сказав таке: «Я свого часу 12 років прожив в Україні і зустрічав багато російськомовних українських патріотів. Не бачу в цьому нічого дивного, це – реальність України. Говорити по-російськи і бути українським патріотом – не суперечить одне одному!» (13).

 

Особливий дух львів'ян

Без сумнівів, постаті Івана Франка та Степана Бандери вимагають окремого, ретельного дослідження. Однак, на переконання автора, обидві ці особистості – неймовірно значимі (кожна по-своєму). Тому, навіть у невеликій замальовці про Львів неможливо не подати (хоча б в мінімальному форматі) їх погляди. Тим більше що це –  також і історія Львова (та й чи тільки Львова?).

Ну а в цілому, за сприйняттям автора, найголовнішою візитівкою Львова є мешканці міста, зі своєю доброзичливістю і неповторними усмішками. Саме вони створюють неймовірно позитивну міську атмосферу. Ауру світла, незалежно від пори року і температури повітря. Тому навіть в темний час доби і за похмурої погоди місто променисто світиться. Бо відкритість і доброзичливість мешканців не дозволяє згаснути його яскравому світінню.

Тому хотілося б побажати львів'янам берегти свою неповторність, традиції, внутрішню культуру і найтонші промінчики свого менталітету.

Теймур Атаєв, Баку

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.