"Кожен чоловік повинен знати, на що перетворюється його дружина"

Галантні чоловіки у фраках, привабливі жінки в яскравих сукнях, чарiвнi мелодiї вальсу, п’янке шампанське, жарти, веселощі — атмосфера справжнього карнавалу.

Незважаючи на добу розвитку Інтернету, на робочий день, пізній час та холод, Київський національний театр оперети вщент заповнений глядачами. У репертуарі — сучасна версія знаменитої оперети австрійського композитора Йоганна Штрауса «Летюча миша». 

У 1874 році відбулася прем’єра вистави у театрі «Ан дер Він». Але визнання вона отримала лише через 20 років, хоча ніколи й «не сходила» зі сцени віденських театрів. За старим сценарієм, у костюм кажана була одягнена не Розалінда, а приятель головного героя — Фальк. Товариші поверталися п’яними з маскараду. Безвідповідальний Айзенштайн не провів додому Фалька, покинувши його спати на міській площі. Коли бідолаха прокинувся у костюмі кажана, з нього реготало все місто. Тоді він вирішив помститися підлому товаришу, переконавши його поїхати на бал для пошуку нових знайомств. А потім повідомив дружині Айзенштайна, куди відправився її чоловік.

Кардинально змінити час та простір вдалося режисеру «Летючої миші» — Тамарі Тимошко, геніальність якої простежується на кожній хвилині вистави. Чарівні мелодії вальсу, легкість танцю галантних кавалерів та жінок у шикарних сукнях відтворили карнавальну атмосферу 70-тих років 20 століття.

Бал став апофеозом дії. Саме тут глядачі дізналися про Летючу мишу — образ Розалінди — головної героїні оперети. Цю роль зіграла заслужена артистка України — Галина Довбня. Вона наділена дуже сильним голосом, який здатен зачепити найпотаємніші струни душі. Лише моментами можна було почути його тремтіння, причиною якого, очевидно, є хвилювання або перевтомлення.

Коханого Розалінди зіграв не менш талановитий актор — Ігор Левенець. Цікаво було спостерігати, як він докладав зусилля, щоб спокусити красуню, не підозрюючи, що незнайомка в масці — його дружина. Галині Грегорчак дісталася роль покоївки Адель. Її героїня мріє стати акторкою, не маючи жодних здібностей. Як Попелюшка— у принцесу, Адель перевтілилась в образ баронеси, у яку на балу закохується Фальк. Чоловік вважав її бездарною та не хотів приймати до свого театру. Під маскою він не впізнав Адель, як і Генрiх не впізнав Розалінду. Маски здатні на зраду чоловіка коханій дружині... із нею ж. Вони заставляють частіше битися серце, дивлячись на людину, яку ненавидиш. Одягаючи чужі обличчя, герої страждають від подвоєння особистості, заохочуючи «его» у гонитві за любовними втіхами.

Всі обманюють один одного: чоловік обманює дружину та директора в’язниці, дружина — чоловіка, друг чоловіка — його дружину, служниця — господарів та друга чоловіка, черговий та помічник чергового — директора в’язниці, а той, у свою чергу, — чергового. Це історія соціального лицемірства, поема про панування подвійних стандартів.

Вистава не була б такою яскравою та веселою без діалогу п’яного директора в’язниці з ледве стоячим на ногах черговим, якого зіграв заслужений артист України Сергій Мельниченко. Дуже вдалим є момент, коли його помічник стверджував, що алкоголік не може сказати ні «бе», ні «ме». Щоб переконати директора у своїй тверезості, черговий ходив по в’язниці, викрикуючи: «Бе! Ме!». Головний подумав, що це козу та барана посадили за грати. Величезним мінусом є перевантаження вистави піснями, які відвертають увагу від сюжету. Після їх звучання важко вибудувати зв’язок між дією, яка відбувалась до оперного співу, із тою, яка має місце зараз. Також, ближче до фіналу відчувалась виснаженість глядачів.

Сценарій Тамари Тимошко «Летюча миша» є майже точною копією «Летучей мыши» Галини Ансімової — режисера Московського театру оперети. Сюжет вистави у Київському театрі оперети відрізняється від Московського лише деякими деталями: акторами, красивішими костюмами, смішнішими жартами, наявністю сцени із громом і т.п. Якщо ж порівнювати київську виставу «Летюча миша» з фільмом, то останній набагато яскравіший та більш емоційний. Хоча театр виграє передачею глядачам відчуття великої сцени, грандіозності та величі. Загалом, є на що подивитися і чому порадіти.