КУЛЬТУРНА УКРАЇНІЗАЦІЯ: ШЛЯХ ЕКСПАНСІЇ АБО КОМПРОМІСІВ?

Генії не падають з неба, їм треба мати можливість виникнути і розвинутися, - Август Бебель

 Сучасний розвиток інформаційних технологій утворює багаті можливості щодо доступу до інформації. Разом із тим формування інформаційної політики передбачає не лише обмежувальні процедури, а й передусім конструктивні заходи щодо створення сприятливих умов для наповнення інформаційного простору українським контентом.

У даному ракурсі постає важлива проблема: квоти, якими українські чиновники прагнуть досягти керованої кількісної присутності українського контенту. Чи є це правильним?

Відповідно я виділив два основі напрями розв’язання даної проблеми:

1)    шлях експансії та жорсткого державного контролю;

2)    шлях компромісів, тонкої виваженої то поміркованої державної політики відповідно до національних інтересів.

Одним із кроків на шляху до експансії виступає пропозиція із запровадження квот на україномовні пісні в радіоефірі. Для практичної реалізації даної ініціативи було утворено відповідні рухи: «Простір свободи» «Квотування ефіру як ефективний інструмент культурної політики».

Відповідне правове оформлення ця ідея набула через розроблення законопроекту №3822 от 27.01.2016, відповідно до положень якого радіостанції зобов’язують купувати в межах 50-відсоткової квоти музики українських виконавців та авторів крутити 75 відсотків пісень українською мовою, причому робити це рівномірно по усьому ефіру. Відтак, незалежно від жанру, цільової аудиторії, охоплення радіоконтентом — 37,5% його музичного ефіру маю становити пісні українською.

До чого це може призвести на практиці?

По-перше, за даного випадку повністю виключається жанровий плюралізм та розмаїття радіостанцій. Скажіть, як, прикладом такі станції як KISS FM, DJ FM які грають прогресивний та психоделічний транс, технотранс, дабстеп, драм-ен-бейс інші види електронної та хаус музики тощо зможуть практично втілити положення закону до своєї діяльності? Таким чином, дане рішення цілеспрямовано знищить нішеві музичні станції, які працюють із таргетованими аудиторіями.

Зазначу, що в дослідженні «Економіка захисту національного культурного контенту у телерадіомовленні», що було проведено держаним інститутом Айови, одним із висновків є той, що станції, аудиторія яких має прихильність до іноземної музики відповідного вузького стилю — нішеві станції — швидко  втрачають аудиторію за умови значного квотування. При цьому відбувається і зниження слухання національної музики відповідного стилю іноді до рівня нижчого, ніж був до введення таких обмежень. Тобто національні представники відповідного музичного напрямку теж потерпають від незваженої державної політики. Це є вагомим аргументом на користь того, що для нішевих станцій потрібно передбачати нижчі квоти.

По-друге, як би ми не хотіли, але нині попит в музиці значно перевищує пропозицію, таким чином утворюється замкнене коло, коли на різних начебто різних за жанром станціях лунатиме одна й та сама музика, приблизно того ж самого жанру і тих самих виконавців. Причому, будемо відверті, жанрове розмаїття в україномовному сегменті музики – це поки недосяжна мрія і напевно є результатом та індикатором розвитку суспільства, стабільної економічної системи. І хочу зауважити, що коли радіостанції формувалися, до основним критеріями їхнього заснування було не опертя на можливості українського музичного соціуму, а саме орієнтація на таргетовану аудиторію, певна відповідь на сформовані запити у тій чи іншій музичній продукції тієї чи іншої цільової аудиторії. А чи думає про аудиторію за даного випадку законодавець, наперед уніфікуючи усі жанри та виконавців, унеможливлюючи здійснення свого права людиною: право на доступ до інформації?

По-третє, я не можу оминати питання якості тих творів, що можуть лунати в ефірі. Не є новиною, що нинішні виконавці не завжди володіють достатнім коштом за для того, щоб виробляти якісні музичні продукти, до яких, будемо відверті, звикли пересічні громадяни України. Тож виходить: або знижуємо вимогу до якості, або поринаємо у минуле, щоб зберегти якість. Якось так.

Ну і звичайно не можна оминати питання того, чому самі українські співаки та виконавці прагнуть писати свої пісні не українською мовою. Відповідь очевидна: ліквідність музичної продукції, виробленої українською мовою в рази менша за продукцію, вироблену чи то російською чи то англійською чи то іспанською мовами. Тож, питання має стосуватися не лише трансляторів, а й безпосередніх виробників музичної продукції: самих музикантів авторів та виконавців. Я вже не кажу про свободу творчості, коли співак або автори мають самі визначати, якою мовою вони співатимуть або виконуватимуть свій твір.

Порушені мною проблеми вказаний законопроект не вирішує, а навпаки створює додаткові умови для знищення українського контенту, формування сталого несприйняття української продукції через її насильницьке систематичне нав’язування, насильницьку українізацію.

На мій погляд, кориснішим виступає шлях компромісів — шлях державної підтримки українських виконавців, створенні для них всебічних умов для розвитку різножанрової музичної україномовної індустрії.

Шоу-бізнес не може бути керований тотальним чином державою, адже творчість виходить із внутрішніх потенцій виконавців та виробників музичних творів, поєднаних із запитами таргетованих аудиторій і можливостями шоу-бізнесу щодо просування тих чи інших музичних продуктів з наступною конвертації у різні ресурси. Ручне керування за даного випадку може деструктивно сказатися на розвиткові радіоіндустрії. Шлях жорсткого керування, помножений на популізм – шлях до знищення української культури.

На противагу цього кориснішими вважаю напрями щодо:

1)    розроблення програм із розвитку української музики;

2)    розроблення стратегії розвитку різножанрової музики в Україні;

3)    відродження та створення фестивалів української пісні, причому не лише народної у вишиванках, а саме різножанрової;

4)    підвищення ефективності правового регулювання охорони та захисту авторських прав;

5)    формування системи стимулювання, залучення коштів іноземних інвесторів;

6)    для встановлення адекватного розміру квот необхідно провести ґрунтовне дослідження, як це робилось в Боснії та Герцеговині, залучити провідних експертів у цій галузі зокрема Саллі Броутон Мікову з Лондонської  Школи економіки та політології.

Я теж мрію про те, щоб в Україні були українські Арміни Ван Бюрени, Полі Оукенфолди, Маркуси Шульци, свої Бетховени... Але за для цього держава має не знищувати і заборонювати, а творити — і тоді, зерно любові, творчості і натхнення віднайде адекватне відлуння у паростках українства, що генеруватимуть різножанровий креативний україномовний музичний простір.