Режимом розлучені навічно

Історія родини з відстані у сто років

Журналістика, краснописьменство, для тих, хто не знає що це таке, поясню - надзвичайно невдячна штукерія. До того ж вельми заразна. І практично невиліковна. Позаяк люди в переважній більшості своїй загалом працюють від ранку до вечора. Далі, як заведено, зафіксовано в трудових угодах,  відпочивають, забувши про всі професійні справи до наступного робочого дня. А тут доводиться безмаль цілодобово над текстами кумекати. Без перерви на обід, іноді й уві сні. Ось, приміром, працюю над якоюсь статтею. Де б не був, щоб не робив, постійно розмірковую над нею. І таке ніколи не закінчується, бо видрукував одну, а ще три в процесі опрацювання.  Якоїсь миті домудрувався, що те слово варто було б замінити іншим, більш влучним, меткішим, м’якшим чи навпаки дошкульнішим. Подумав, що невдалий початок у розповіді, варто переробити. Але як? Ось стрельнуло в мозок болісним здогадом чи якусь цікаву фразу почув від людей, з екрана телевізора, з пісні. Треба було б вставити, загралоб родзинкою. Це спрацьовує як спусковий крючок: кидаєш усе, щодуху мчиш до комп’ютера, переробляєш, картаєш себе за те, що не міг раніше додуматись. І так упродовж всієї доби. Щодня, щотижня, щомісяця. Навіть уві сні буває трудишся. Бо трапляється, що дотепне, смачне слово чи остання, влучна фраза для статті присниться. Ні, чекати до ранку, щоб записати не можна, треба вставати, негайно занотувати, бо забудеться – це вже стократ перевірено. А сядеш записувати, випарвляти вже не одірвешся від столу поки все не вилежиш, не відточиш до легкого, зрозуміло сприйняття читачем. Вважай, більше немає ночі…

         А ще справа ця надзвичайно небезпечна. Я ж уже маю гіркий досвід відстоювання правдолюбства з часів недорікуватого Л. Кучми, коли за критику режиму мене, під надуманими приводами впекли на сім місяців і 24 доби до Лук’янівського СІЗО, редаговану мною газету «Правда України» вщент розгромили. Охвістя від неї залишилося, вряди-годи видавало якісь там номери, редакція її розміщалося на третьому поверсі приміщення Будинку профспілок на Майдані. В лютому 2014-го редакція, з усім її начинням згоріла. Можливо, це був гріх за те, що тривалий час, до мого редагування газета була бойовим листком цк кпу, який прокляли українці.

         Однак проблема нинішнього часу не в тому, що правду страшно писати. А в тому, що на всі нинішні публікації ніхто не реагує. І владі, і громадськості, і всім в Україні все до лампочки. Твої публікації просто таки нікому не потрібні. Ніхто на них не реагує, не звертає уваги. Можу на доказ цього привести сотні прикладів, та й ви це самі добре знаєте. Мимоволі згадуються ті часи, коли на кожен виступ преси влада змушена була реагувати, приймати рішення, виправляти ситуацію, доповідати через публікації відповідей на критику громадськості про вжиті заходи. В радянські часи її до цього змушувала постанова, здається, по стан критики в Тамбовській обласній партійній організації, якщо не помиляюся. Нині хоч бери та пиши скаргу до Вашингтонського обкому, нехай подібну випустять. Хоча наперед точно знаю – нічого не допоможе. 

         Тому я більше часу тепер проводжу в архівах, за пошуком канви минулих подій, матеріалів про долі людей. Знаєте, відкрив для себе таку бездонну криницю джерела могутнього українського духу, що словами цю неймовірну велич важко й передати. Стільки розумних, відважних, навдивовижу талановитих і красивих людей мала наша рідна Україна, які боролися за її суверенітет, незалежність і чесну долю. Особливо ж в двадцяті роки минулого століття. Тисячі, мільйони їх замордували московіти, намагаючись пеленати наш непокірний дух свободи, прагнення до волі, до рідної мови й культури. Імена багатьох незаслужено забуті. І це гріх нам з вами перед пам’яттю героїв.

         Не так давно, до прикладу, трапився мені на очі номер україномовної газети «Свобода», яка з 1893 року безперервно видається в США. Це було число від 26 квітня 1984 року. Увагу привернула невеличка статейка, озаглавлена «Роман Домбачевський». Виявляється, напередодні, у Нью-Йорку відзначили сторіччя з дня народження пана Романа, уродженця Гуцульщини, львівського фахового юриста, сотника УГА, правника з проблем української мови. Автора книги «За права мови», у котрій професійно й талановито обстоюється право народу, нації на свою рідну мову, і в судді зокрема. За це Роман Домбачевський, звичайно ж, переслідувався польською окупаційною владою, а після  встановлення комуністичного режиму 1939 року,  він просто таки блискавично був репресований НКВС. Московіти не поляки, довго не церемонилися. Відсидів сотник УГА тривалий строк на Колимі. Йому під страхом смерті заборонили в’їзд до Галичини,  займатися юриспруденцією, писати статті. Він був навічно  розлучений з сім’єю.

         Про це і про ще багато іншого я зумів дізнатися, провівши справжню дослідницьку роботу. На жаль, ім’я Романа Домбачевського, який володів вісьмома мовами світу (!), практично ніхто в Україні не знає до тепер. Про нього не згадується в енциклопедіях, в українській Вікіпедії. Його блискуча праця на захист української мови геть забулася. Аби хоч якось виправити ситуацію, я написав статтю до української Вікіпедії, яку збираюся виставити на сайті Інтернет енциклопедії. Проект її подаю нижче. Якщо комусь, можливо, ще щось відомо про долі великих українських патріотів Романа, Ірени Домбачевський, їхньої доньки Христини з США, пишіть мені у Фейсбук. Ваші відомості я доповню в статті. 

Забув сказати. Підготовку проекту статті  до Вікіпедії завершив 0 3 годині 33 хвилини цієї ночі. Читайте:

Роман Йосифович Домбачевський

Роман Йосифович Домбчевський , активіст Спілки визволення України, сотник Української Галицької армії, секретера посольства УНР у Чехії (1921-1922 рр.), фаховий захисник прав української мови, публіцист

Життєпис

Народився 25 травня 1884 р. у селі Верхній Ясенів на Гуцульщині, яке розташоване за 12 км від районного центру Верховина , за 45 км від залізничної станції Ворохта, у долині річки Чорний Черемош. Тепер - Івано-Франківщина.

Батько Йосиф Домбачевський – греко-католицький священик, мати Варвара – також з родини служителів культу цієї ж віри. Роман вступив на юридичний факультет Львівського університету і майже одразу прилучився до активного студентського життя міста. Маючи природній дар, юнак легко засвоював академічні знання, які дарували студентству відомі правники того часу: Олександр Огоновський, Маврикій Алергант, Олександр Долівський, Марцелій Хлямтач, Станіслав Шаховський, Пшемислав Домбковський, Юліан Макаревич, Станіслав Дністрянський. З задоволенням по за програмою  відвідував лекції одного з найвидатніших істориків України, автора 10-томної «Історії України-Руси», сотень праць з історії, історії літератури, історіографії, джерелознавства Михайла Грушевського.

Університет Роман Домбачевський закінчив 1908 року не лише з ґрунтовними теоретичними знаннями правника, а й високим патріотичними переконаннями галичанина, шанувальника й поборника української мови. Поселився в містечку Миколаїв неподалік Львова, організував юридичну канцелярію. В краї якраз розпочинався шалений наступ на україномовне населення з метою  його полонізації, і молодий адвокат часто безкоштовно надавав послуги бідним місцевим селянам-українцям. До нього потяглися люди. Він часто бував у рідному університеті, де молодь організовувала акції протесту проти переведення навчання виключно польською мовою. Роман Домбчевський був автором ряду петицій до польської влади у Варшаві.

У серпні 1914-го адвокат Домбачевський закриває свою контору, полишає сім’ю і відправляється на фронт. В окопах зближується з активістами політичної організації Спілка визволення України (СВУ), головною метою якої було проголошення самостійності та соборності України. Приводом для виокремлення України вони вбачали в використанні ситуації війни між Австро-Угорщиною та Німеччини проти Росії. Майбутнім устроєм незалежної країни представники СВУ бачили монархічну державу з однопалатним парламентом. Ось чому члени СВУ так гаряче згодом (29 квітня 1918 р.), сприйняли прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського.

Тим часом, як високоосвіченого фахівця, СВУ направляє Романа Домбачевського на мобілізацію українських військовополонених з російської армії в таборах Австрії. Працювати доводиться в австрійському місті Франштадт. Політичні активісти організовують національно-культурну, виховну роботу серед вояків. Тут Р. Домбачевський вперше зблизька стикається з справжньою журналістською роботою: потрапляє в редакцію газети «Розваги», висвітлює на її сторінках правові і просвітницькі теми. Цими зусиллями СВУ організувала так звану Сіру (від кольору однострою) дивізію, яка 30-тисячним військом влилася в українську армію і воювала за незалежну Україну.

Після розвалу Австро-Угорської імперії на початку листопада 1918 року в  Галичині   проголошеноЗахідноукраїнську Народну Республіку .  В цей же час польська влада з усіх сил прагнула приєднати Галичину до відновленої своєї держави. Для захисту українських земель активно формується  Українська Галицька Армія   (УГА). 34-літній дипломований юрист стає сотником УГА.

Роман Домбачевський досконало володів восьма мовами. Ще коли він практикував у судах до Першої світової війни, його часто запрошували на різноманітні гучні процеси в ролі високоякісного перекладача-юриста, оскільки він практично владував усіма мовами й говірками, які використовувалися на території Галичини. Цей резон був визначальним й 1921-го року, коли Українській Народній республіці (УНР) конче знадобився фахівець з чеської мови в українській амбасаді Праги. Р. Домбачевський у 1921-1922 роках трудився секретарем посольства України в Чехії.

Фах і творчість

У кінці 1922 року сотник Домбачевський повертається до Миколаєва, відновлює колишню юридичну канцелярію, знову займається юриспруденцією. Подібне триває до 1926-го року, коли Р. Домбачевський переїздить до більшого міста - Стрия, організовує  й тут юридичну практику. Доволі часто виступає з блискучими статтями в місцевій газеті «Стрийська думка», в обласній пресі, юридичних часописах на правові теми, на теми моралі. З-під його пера виходять яскраві публіцистичні твори на злобу дня. Статті на захист рідної української мови все частіше носять характер ґрунтовних наукових досліджень. Практикуючи в судах, доктор Р. Домбачевський доволі часто зустрічається з несправедливістю, коли його клієнтів змушують відмовлятися від рідної і переходити на мову, не властиву їм для вільного, невимушеного спілкування, приміром, польську чи російську, що, зрозуміло, звужує можливість викладу представником сторони у суді власних аргументів, доводів, переконань через штучно звужений словниковий запас. Ще гірше, коли в суді рідну мову втрачають адвокати. Юрист Домбачевський чи не вперше в українській юридичній і філологічній практиці виступає за законодавче закріплення права національної мови в суді.

Роман Домбачевський пише: «Існує непорушне п раво рідної мови нації: у школі, уряді і загалом у публічному житті, це перше право людини, народу і нації, що бореться за свою ідентичність. Воно перевиховує своє громадянство на членів новочасної нації, що мусить мати глибоке і непохитне відчуття свого етнічного походження, володіння правом рідної мoви, цим знанням воно презентує свій xapaктep національного існування і самостійності, честі та поваги…»    

            Як результат, з-під пера юриста Р. Домбачевського виходить цікава і актуальна, злободенна на ціле століття, а, можливо, й більше праця «За права мови». Це фахове і цікаво викладене, юридично виважене дослідження про роль і значення національної мови, ролі адвоката – справжнього українського речника прав нації у судових процесах.  Автор, зокрема, зазначає: « Факт, що національна адвокатура має по закону привілей бути речником прав національної мови, створювати фахове положення того суспільного стану серед нації й накладає на нього особливі обов’язки з утвердження етнічного засобу спілкування в процесі ».

            Є твердження, що ця оригінальна, автентична праця з’явилася вже в кінці двадцятих років минуло століття, коли Польща в Галичині злісно викорінювала українську мову. Однак не важко в дисертаціях, дослідженнях науковців і тієї, і нинішньої пори знайти посилання на її друковані версії 1934, 1935 і 1936 років. Вона, через її актуальність, злободенність, високий фаховий рівень неодноразово перевидавалася і в Львові, і навіть у Варшаві. Але варто було зійти комуністичному «золотому вересню» над Заходом України, як Р. Домбачевський тут же опинився у в’язниці спецслужб Москви з тяжким обвинуваченням у махровому українському націоналізмі. Після довгих митарств підвалами НКВС, автор твору на захист української мови був засуджений комуністичною трійкою до восьми років каторги, яку відбув до останнього дзвінка на Північній Колимі. Після ув’язнення Р. Домбачевському суворо заборонялося повертатися в Галичину, займатися юридичною практикою, писати статті, будь-де публікуватися. Він поселився в Одесі, трудився вантажником у порту, слюсарем, постійно знаходився під наглядом комуністичних спецслужб.

Сім’я

            1911 року Роман Домбачевський узяв шлюб з Іреною Рибчак (1886 р. н.), яка походила з родини греко-католицького священика з Бучача (нині Тернопільська область). Батько її служив духівником УГА. Пані Ірена стала громадською активісткою, активно зайнялася журналістикою. Вона - фундатор бібліотеки «Просвіти» у західному містечку Миколаїв, комплектувала її власним коштом. Під її проводом споруджено і будинок «Просвіти», де Ірена Домбачевська, організувавши перший у містечку драматичний гурток, поставила на сцені п’єсу закарпатської поетеси Марії Підгір’янки «У чужому пір’ї». Починаючи з тридцятих років активно друкувалася в журналах «Жінка», «Жіноча доля», «Кооперативна родина», «Кооперативна республіка».

            У родини Домбачевських народилося двоє дівчаток – Христина та Стефанія. Молодша померла від тифу. 1939 року, коли Львівщину окупували радянські війська, передчуваючи загрозу від комуністів, Ірена Домбачевська з Христиною зуміла пробратися на територію, загарбану німецькими військами. Звідтіля мати з донькою виїхали до США. Усе життя, до смерті в 1964 році, пані Ірена невтомно розшукувала чоловіка, але так нічого і не змогла дізнатися про його долю за «залізною завісою» СРСР. Роман Домбачевський повсякчас жив одинаком, постійно мріючи про зустріч з дружиною та дочкою, доля яких йому теж була невідома. Помер у скруті в Одесі 1952 року.

Пам'ять

            1984 року в США українська громада Нью-Йорка провела вечір пам’яті львівського юриста і публіциста, споборника української мови Романа Домбачевського. Про це розповіла найстаріша україномовна газета «Свобода», яка видається за океаном з 1893 р. Автор невеличкої публікації про цю подію Іван Кедрин згадав, що йому в далекі довоєнні часи довелося зустрічатися, задушевно бесідувати з відомим адвокатом у Віденській кав’ярні Львова. Читаємо: « Д-р Р. Домбчевський — високий, статний, лисий, але з чорною бородою, справляв одразу враження радше ученого, а ніж адвоката… Судячи з розмови це була людина простолінійна і чесна… Людина високої товариської та громадянської культури» . Ще «Свобода» пише, що на врочистостях була присутня дочка львівського адвоката – Христина Навроцька, заступник голови Союзу українок США.